Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 12 листопада 2025 року ухвалив постанову у справі № 524/7691/23, якою скасував рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука та постанову Полтавського апеляційного суду і закрив провадження у справі — не через недоведеність позовних вимог по суті, а через процесуальну ваду у визначенні відповідача.
Обставини справи
У жовтні 2023 року позивачка звернулася з позовом про встановлення факту перебування на утриманні. Вона зазначила, що з 13 грудня 2022 року перебувала у шлюбі із військовослужбовцем, який загинув під час виконання обов’язку із захисту Батьківщини. У позивачки є дві малолітні доньки від попереднього шлюбу, рідний батько яких участі в їхньому утриманні та вихованні не брав. За твердженням позивачки, саме заробітна плата загиблого чоловіка була єдиним і постійним джерелом доходу сім’ї — коштами оплачували комунальні послуги, лікування, продукти харчування та одяг.
Позивачка просила встановити факт перебування її самої та обох доньок на утриманні загиблого — це мало юридичне значення для отримання одноразової грошової допомоги та соціальних пільг для дітей.
Позиція судів першої та апеляційної інстанцій
Автозаводський районний суд міста Кременчука в задоволенні позову відмовив, а Полтавський апеляційний суд це рішення залишив без змін. Обидві інстанції виходили з того, що позивачка не довела порушення, невизнання чи оспорення її прав або прав доньок, а також не підтвердила, що встановлення факту перебування на утриманні матиме значення для отримання пенсії чи інших соціальних пільг. Суди також зазначили, що обов’язок утримувати доньок позивачки в загиблого фактично не виникав, оскільки діти мають рідного батька, зобов’язаного сплачувати аліменти з 23 липня 2020 року.
Апеляційний суд додатково оцінив надані позивачкою банківські виписки, вказавши, що вони підтверджують лише факт перерахування коштів загиблого на рахунок самої позивачки, а не факт спрямування цих коштів на утримання малолітніх доньок.
Аргументи касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій представником позивачки, наголошувалося на відсутності сталої практики Верховного Суду щодо застосування в сукупності частини 1 статті 268 Сімейного кодексу України, пункту 4 статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та статті 31 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби» — зокрема, щодо визнання утриманцями дітей дружини загиблого військовослужбовця, які не були ним усиновлені. Скаржниця вказувала, що ВС раніше визнавав утриманцями дружин, батьків і дітей загиблих за умови доведеної матеріальної залежності, однак практики щодо пасинків і падчерок, які не проживали в правовому статусі усиновлених дітей, не існує.
Ключова процесуальна проблема, виявлена Верховним Судом
Розглядаючи справу, Верховний Суд звернув увагу на обставину, яку суди попередніх інстанцій залишили поза увагою: відповідачем у справі було визначено районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки — тобто відокремлений підрозділ, а не самостійну юридичну особу.
Суд послався на пункт 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, згідно з яким юридичними особами публічного права є обласні (та прирівняні до них) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, тоді як районні територіальні центри є їхніми відокремленими підрозділами.
Верховний Суд нагадав власну усталену позицію (постанова Третьої судової палати КЦС ВС від 27 березня 2024 року у справі № 344/6751/22): районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки не мають статусу юридичної особи. Ба більше, Об’єднана палата Касаційного цивільного суду вже раніше роз’яснювала (постанова від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19), що філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю і не можуть виступати стороною в цивільному процесі. Відповідно, справи, у яких відповідачем визначено філію чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства через відсутність належного суб’єкта, до якого пред’явлено позов.
Чому справа не була виправлена на попередніх стадіях
Із матеріалів справи вбачається, що ще в суді першої інстанції начальник відповідача (районного територіального центру) подавав клопотання про залучення як співвідповідача обласного територіального центру комплектування, додавши довідку про те, що районний центр є відокремленим підрозділом. Однак суд першої інстанції протокольною ухвалою від 31 січня 2024 року в задоволенні цього клопотання відмовив у зв’язку із запереченнями представника позивачки. Сама позивачка клопотання про залучення обласного центру як належного відповідача не заявляла, а доказів права начальника районного підрозділу діяти від імені юридичної особи в матеріалах справи не було.
Правовий висновок Верховного Суду
Посилаючись на статтю 80 Цивільного кодексу України (юридична особа наділяється правоздатністю і дієздатністю та може бути стороною в суді) та статтю 95 Цивільного кодексу України (філії й представництва не є юридичними особами), а також на статтю 47 ЦПК України щодо цивільної процесуальної дієздатності, Верховний Суд дійшов висновку: оскільки відповідачем у справі є відокремлений підрозділ, а не юридична особа, спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства через відсутність належної сторони, до якої пред’явлено позов.
Суд також навів позицію Європейського суду з прав людини у справі «DIYA 97 v. Ukraine» (заява № 19164/04) про те, що принцип правової визначеності поширюється не лише на сторони процесу, а й на самі національні суди, які зобов’язані застосовувати процесуальні норми послідовно.
Результат розгляду
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу частково: рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука та постанову Полтавського апеляційного суду скасовано, а провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України — у зв’язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Практичне значення для представників сторін
Ця постанова є важливим процесуальним застереженням для адвокатів, які готують позови проти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки: належним відповідачем у таких справах має визначатися саме обласний (або прирівняний до нього) територіальний центр як юридична особа публічного права, а не його районний відокремлений підрозділ. Помилка у визначенні відповідача — навіть якщо по суті справи представлені докази й аргументи є переконливими — призводить до закриття провадження без вирішення спору по суті, а отже, вимагає нового звернення до суду з дотриманням правильного суб’єктного складу сторін.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.