12 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського (Фермерського) господарства «Кристал» (далі – СФГ «Кристал»), третя особа – Криворізька районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Суд установив, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка,
призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 20 квітня 2009 року між нею та СФГ «Кристал» укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років. Пізніше зі змісту витягу з державного земельного кадастру вона дізналася, що Криворізька районна державна адміністрація здійснила реєстрацію речового права на спірну земельну ділянку СФГ «Кристал» зі строком дії 10 років. Позивач зазначала, що договір оренди від 07 серпня 2015 року укладений з порушенням чинного законодавства та є недійсним, оскільки на день укладення оспорюваного договору договір оренди земельної ділянки, укладений між нею та відповідачем, був чинним, тобто мала місце подвійна реєстрація договорів оренди щодо земельної ділянки. На думку позивача, вказане стало наслідком неправомірних дій державного реєстратора, який зареєстрував вказаний договір без відома власника земельної ділянки. Крім того, на обґрунтування позову позивач вказувала на відсутність між ними письмової згоди щодо внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 20 квітня 2009 року, а також згоди на його розірвання.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, мотивуючи тим, що чинне законодавство не містить заборони укладення між сторонами нового договору оренди землі, за умови наявності іншого договору оренди між сторонами щодо тієї ж саме земельної ділянки, якщо при цьому не порушуються права інших осіб на земельну ділянку.
Верховний Суд залишив без зміни судові рішення з огляду на таке.
У справі, що переглядалася, спір стосується правочину, вчиненого сторонами під час дії іншого правочину, укладеного між тими ж сторонами.
Згідно з частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму
правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір
оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. У разі якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом
недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку
оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів
у мотивувальній частині судового рішення.
Заявляючи вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 07 серпня 2015 року з тих підстав, що вона вказаний договір не укладала (не підписувала), ОСОБА_1 відповідної експертизи призначити не просила. Вказаний
правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, зокрема, ОСОБА_1 як орендодавець надала у строкове, платне користування земельну ділянку на строк 10 років, що підтверджується копією договору оренди земельної ділянки від 07 серпня 2015 року та копією Акта про передачу та прийом земельної ділянки.
Установивши, що за взаємною згодою сторін укладено новий договір оренди землі, а жодна зі сторін проти цього не заперечувала, суди дійшли правильних
висновків про те, що позивач не довела обставин, які б свідчили про недійсність
укладеного договору оренди земельної ділянки та порушення прав позивача при укладенні оспорюваного правочину.
Факт реєстрації двох договорів оренди, які укладено між тими самими сторонами, не свідчить про недійсність оспорюваного договору, не свідчить про подвійність реєстрації права оренди, оскільки укладені не з іншою особою, яка є відмінною від попереднього орендаря. Тому суд першої інстанції, з висновками
якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 12 вересня 2022 року у справі No 177/31/21 (провадження No 61-4702св22) можна ознайомитись за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/106204832.