Обставини справи
Ця справа стосувалася двох заявників, яких було примусово ізольовано на підставі положень Закону про соціальний захист від 9 квітня 1930 року після вчинення ними діянь, кваліфікованих як крадіжка (у 2007 році – заявник Д.) та замах на крадіжку (у 2002 році – заявник І.).
У своїй заяві до ЄСПЛ заявники скаржилися на відмову бельгійських судів
звільнити їх після набрання чинності (у жовтні 2016 року) Законом про примусову ізоляцію. Відповідно до його положень крадіжка та замах на крадіжку більше не могли бути підставою для ухвалення рішення про примусову ізоляцію.
Заявники Д. та І. перебувають у примусовій ізоляції у Бельгії. Заявник Д. –
громадянин Бельгії, народився у 1984 році. Заявник І. є громадянином Великої Британії, народився у 1964 році.
Заявники в цій справі подали скарги на факт того, що їх продовжують утримувати в примусовій ізоляції, хоча, на їхню думку, з моменту набрання чинності Законом про примусову ізоляцію (Закон від 5 травня 2014 року) для застосування такого заходу правової основи не було.
Закон від 5 травня 2014 року, який набрав чинності у жовтні 2016 року, передбачає, що примусова ізоляція може бути застосована лише після вчинення злочинів або тяжких злочинів, унаслідок яких завдано фізичну чи психічну шкоду іншій особі або мала місце загроза її заподіяння. Заявники, яких було ізольовано
за діяння, що становили крадіжку та замах на крадіжку, вчинену за обтяжуючих
обставин згідно із Законом про соціальний захист від 9 квітня 1930 року, звертались із заявами до бельгійських судів про звільнення на підставі нового законодавства, проте їх задоволено не було.
Посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність), заявники стверджували, що після набрання чинності Законом про примусову ізоляцію від 2014 року більше не було правової основи для забезпечення заходів затримання осіб. Посилаючись на пункт 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту), заявники скаржилися на те, що за законом вони не могли домогтися свого негайного й безумовного звільнення.
Оцінка Суду
Пункт 1 статті 5 Конвенції
Підстави позбавлення заявників свободи
ЄСПЛ зазначив, що заявники не були засуджені. Національні суди, встановивши, що заявники фізично вчинили діяння, у яких їх звинувачували, вказали, що Д. та І. страждають психічними розладами, які руйнують або серйозно впливають на їхні усвідомлення своїх дій або здатність їх контролювати. Відповідно, суди розпорядилися про примусову ізоляцію заявників, що згідно з національним законодавством було «запобіжним заходом», а не покаранням.
Таким чином, їхнє позбавлення свободи було пов’язане із затриманням «осіб, які
страждають на психічні розлади» і підпадало під дію підпункту (e) пункту 1 статті 5 Конвенції.
Зміни законодавства та питання, порушене в цій справі
Відповідно до законодавства, що діяло на момент ухвалення початкових рішень про примусову ізоляцію заявників (Закон про соціальний захист від 1930 року), факт вчинення будь-якого діяння, кваліфікованого як кримінальне правопорушення, міг бути підставою для примусової ізоляції відповідної особи незалежно від тяжкості вчинених дій.
З моменту набрання чинності Закону про примусову ізоляцію вчинені заявниками крадіжка та замах на крадіжку більше не могли слугувати підставою для поміщення осіб до місць примусової ізоляції згідно з новим законодавством, незалежно від стану їх психічного здоров’я. Крім того, хоча новий закон в принципі застосовувався до всіх справ, розгляд яких тривав, він не встановлював конкретного перехідного заходу для осіб, яких було ізольовано на підставі Закону про соціальний захист від 1930 року і які вчинили діяння, що не досягли нового порогу тяжкості, що вимагалося статтею 9 цього Закону.
Питання, яке виникло в цій справі, полягало в тому, чи може позбавлення волі
заявників все ще вважатися законним з моменту набрання чинності вищезазначеним Законом, враховуючи, що цей новий закон більше не передбачав можливості поміщення особи до місць примусової ізоляції за дії, вчинені заявниками, які були основою їх ув’язнення.
Застосування нового законодавства національними судами
У відповідь на клопотання заявників ухвалити рішення про те, чи вплинула на законність їх примусової ізоляції ця законодавча поправка, національний суд вказав, що цього не було. Зокрема, Касаційний суд постановив, що рішення, ухвалені у справах заявників у 2007 та 2002 роках відповідно, стали res judicata та що постанови про примусову ізоляцію, ухвалені проти них, є остаточними. Він також постановив, що пункт 1 статті 5 Конвенції не перешкоджає подальшому виконанню рішення про примусову ізоляцію у спосіб, передбачений вже іншими положеннями, ніж ті, що були чинними на момент видачі рішення. Таким чином, Касаційний суд визначив два послідовні етапи примусової ізоляції, врегульованої різними положеннями та критеріями.
Перший етап: бельгійська система примусової ізоляції передбачала, по-перше, судове провадження, в результаті якого було ухвалено рішення помістити особу
до місць примусової ізоляції. Рішення слідчих органів або суду першої інстанції, яким було застосовано примусову ізоляцію відповідно до цих положень, було чинним протягом усього періоду ізоляції відповідної особи, доки не було ухвалено остаточне рішення про звільнення. Що стосується заявників, рішення про їх ізоляцію були ухвалені у 2007 та 2002 роках відповідно на підставі статті 7 Закону про соціальний захист.
Другий етап: після того, як такий захід застосовано, розпочинається другий етап
примусової ізоляції, під час якого відділи соціального захисту при суді з питань
виконання покарань (далі – спеціалізований суд) регулярно переглядали стан осіб, які перебувають у місцях примусової ізоляції. Під час проведення такої оцінки затримані особи також можуть вимагати змін практичних заходів щодо їх ув’язнення або вимагати звільнення. Тоді застосовувалися різні правила, особливо щодо умов остаточного звільнення особи з ізоляції, що було головним запитом заявників у цій справі. Остаточне звільнення врегульовувалося статтею 18 Закону про соціальний захист, а нині – статтею 66 Закону про примусову ізоляцію.
Згідно із вказаною статтею Закону про примусову ізоляцію характер караних діянь, які вчинила особа, що спричинили її примусову ізоляцію, як такий не брався до уваги під час періодичного перегляду ув’язнення. І все ж це положення вимагало, щоб спеціалізований суд оцінив, чи достатньо стабілізувався стан особи із психічним розладом, яка перебуває у примусовому ізоляторі, і чи існує ризик повторного вчинення відповідних караних діянь. Тут спеціалізований суд повинен був враховувати низку факторів ризику, включаючи, за умови доцільності, дії, за які особа первинно була поміщена в місця примусової ізоляції.
Отже, ураховуючи положення національного законодавства, як було розтлумачено Касаційним судом у цій справі, та те, що заявники не були звільнені, їхнє позбавлення волі продовжувало ґрунтуватися на чинних правових підставах, тобто на рішеннях про примусову ізоляцію, ухвалених у 2007 та 2002 роках відповідно.
ЄСПЛ зазначив, що тлумачення, прийняте національними судами у цій справі,
відповідало намірам законодавця, висвітленим під час парламентських слухань
до ухвалення Закону від 4 травня 2016 року про внесення змін до Закону 2014 року. Вони вказували на те, що Закон про примусову ізоляцію не мав на меті впливати на рішення щодо осіб, які страждають на психічні розлади та вчинили карані діяння, які могли призвести до ізоляції згідно із Законом про соціальний захист 1930 року, але для яких примусова ізоляція більше не буде застосовною за новим законодавством.
Таким чином, законодавець вирішив зберегти обов’язкову силу рішень про
примусову ізоляцію, передбачених Законом про соціальний захист. Із цього випливає, що щодо осіб, яких помістили в місця примусової ізоляції на підставі рішення, яке набрало законної сили до 1 жовтня 2016 року, дія Закону про примусову ізоляцію обмежувалась рішеннями про продовження строку примусової ізоляції, практичних заходів щодо її виконання та можливого звільнення цих осіб.
Повторюючи, що його завданням не було висловлення думки про доцільність
обраних законодавцем методів, ЄСПЛ вважав, що підхід, який застосовували
національні суди в цій справі, не був ні свавільним, ні явно необґрунтованим.
Сумісність підходу національних судів із статтею 5 Конвенції
Підпункт (е) пункту 1 статті 5 Конвенції не вказує про можливі, кримінально карані діяння, за які особа могла бути затримана як «така, яка має психічні розлади». Також це положення не визначало вчинення попереднього правопорушення як передумову для затримання. Воно лише вимагало достовірного встановлення, що особа є психічно хворою (перша умова), що розлад того чи іншого виду або ступеня виправдовував обов’язкову ізоляцію (друга умова) і що психічний стан не покращився протягом усього періоду ув’язнення (третя умова). Таким чином, Конвенція не вимагала від органів
влади при оцінці стійкості психічних розладів враховувати характер дій, що призвели до примусової ізоляції особи.
У цій справі перші дві умови були дотримані. Щодо третьої умови, а саме стійкості психічного розладу, без якої не можна було продовжувати ізоляцію, заявники прямо заявили, що вони не заперечують дотримання цієї умови і що їхній психічний стан не поліпшився.
Водночас ЄСПЛ повторив, що слід враховувати поточний стан психічного здоров’я людини.
Так, оцінка національними судами цієї третьої умови була неодмінно мінливою,
оскільки вона мала враховувати будь-які зміни психічного стану затриманого після ухвалення рішення про примусову ізоляцію.
Третя умова була включена в бельгійське законодавство шляхом запровадження автоматичного періодичного перегляду, під час якого особи, які перебувають в ізоляції, серед іншого, могли аргументувати, що стан їхнього психічного здоров’я стабілізувався і що вони більше не є небезпечними для суспільства, та вимагати різних практичних заходів щодо виконання рішення про ізоляцію, включаючи, як у справі заявників, остаточне звільнення.
Відповідно до статті 66 Закону про примусову ізоляцію особа може бути звільнена лише після закінчення трирічного випробувального терміну, за умови, що її психічний розлад достатньою мірою стабілізувався, щоб більше не було обґрунтованих підстав побоюватися, що через свій психічний розлад, можливо, поєднаний з іншими факторами ризику, відповідна особа знову вчинить карані діяння. Таким чином, лише поточний стан психічного здоров’я обмеженої у свободі особи та поточний ризик повторного вчинення правопорушень, тобто на момент проведення перегляду, враховувались при вирішенні питання про те, чи може відповідна особа бути звільненою або чи є виправданим продовження строку її перебування в місцях примусової ізоляції.
Саме у світлі цих міркувань спеціалізований суд розглянув клопотання заявників
про їх звільнення. Таким чином, він не взяв до уваги характер караних дій, які вчинили заявники і які спричинили примусові заходи ув’язнення. Навпаки, він оцінив, чи стабілізувався психічний стан заявників достатньою мірою, і дійшли негативного висновку.
Таким чином, спеціалізований суд перевірив, чи зберігалися психічні розлади в особи, як того вимагає підпункт (е) пункту 1 статті 5 Конвенції. У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначив, що під час останнього періодичного перегляду ситуації заявників спеціалізованим судом було встановлено, що все ще існує великий ризик вчинення ними нових насильницьких злочинів.
Як наслідок, ЄСПЛ дійшов висновку, що ув’язнення заявників було обґрунтованим, а позбавлення свободи – законним. Отже, порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було.
Пункт 4 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність)
ЄСПЛ відзначив, що заявники скаржилися лише на те, що згідно із законом було
неможливо забезпечити їх негайне та остаточне звільнення у зв’язку з трирічним
випробувальним терміном, встановленим статтею 66 Закону про примусову ізоляцію.
У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначив, що стаття 66 вказаного акта встановлює дві
сукупні умови остаточного звільнення особи, яка перебуває у примусовій ізоляції. По-перше, вимагалося завершення трирічного випробувального терміну і, по-друге, щоб психічний стан стабілізувався настільки, щоб більше не було обґрунтованих підстав побоюватися, що, незалежно від стану психічного здоров’я, можливо, поєднаного з іншими ризиками, особа, яка перебуває у примусовій ізоляції, вчинила б нові правопорушення, а отже, завдасть шкоди або загрожуватиме заподіяти шкоду фізичній чи психічній недоторканності іншій особі.
У цій справі ЄСПЛ зазначив, що національні суди відмовили в задоволенні
клопотання заявників про остаточне звільнення на тій підставі, що жодна з двох умов, встановлених статтею 66 Закону, не була дотримана: стан їхнього психічного здоров’я достатньою мірою не покращився і їхній трирічний випробувальний термін не закінчився. Заявники не заперечували, що стан їхнього психічного здоров’я не покращився; вони також не стверджували, що ці розлади стабілізувались достатньою мірою, щоб не становити небезпеку для суспільства.
Отже, умова проходження трирічного випробувального терміну не була вирішальною, оскільки це була лише одна з підстав, за якою спеціалізований суд
відмовив у негайному та остаточному звільненні.
ЄСПЛ схвалив той факт, що тим часом Касаційний суд розтлумачив спірне
положення у світлі пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції, вважаючи, що особа у примусовій ізоляції, яка більше не страждала на психічні захворювання і чия поведінка більше не мала небезпечного характеру, мала бути остаточно звільнена, навіть якщо трирічний випробувальний термін ще не закінчився.
Отже, не було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Висновок
Відсутність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту
недоторканність).
Відсутність порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Рішення в цій справі ухвалене Великою Палатою 1 червня 2021 року та є остаточним.