Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявників за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції на те, що їхня мати та дружина (М.R.) у зв’язку із халатністю державної психіатричної установи змогла вчинити самогубство.
У 1999 році М.R. діагностували депресію.
М.R. неодноразово проходила добровільне лікування у психіатричній лікарні, час
від часу перебуваючи кілька днів удома. Упродовж періоду лікування М.R. декілька разів намагалася вчинити самогубство.
12 лютого 2007 року М.R. дозволили залишити лікарню у зв’язку з народженням онука. Після повернення 14 лютого до лікарні вона сказала своєму лікарю про
нервовість, проте заперечила думки про самогубство. Також вона сказала, що проводила відповідну терапію і вдома. Прийнявши седативні препарати сильної дії, М.R. заснула, а її чоловік покинув приміщення лікарні. Прокинувшись і отримавши необхідну терапію, М.R. повідомила чергового лікаря, що піде прогулятися по території лікарні разом з іншим пацієнтом. Проте без дозволу вони залишили територію лікарні, зістрибнули з найближчого мосту й потонули.
У зв’язку із цим було розпочато розслідування; отримавши пояснення від персоналу лікарні, прокурор вирішив провадження не порушувати.
В березні 2017 року заявники звернулися з позовом про відшкодування до лікарні. Під час допиту тодішнього керівника лікарні останній вказав, що лікарня має достатню кількість психіатрів на кількість пацієнтів і не має закритих палат / відділень. Він додав, що палати / відділення закритого типу не є придатними для пацієнтів з депресією, таких як М.R. На його думку, було б не по-людськи поміщувати таких пацієнтів до палат / відділень закритого типу.
Під час судового розгляду суд прийняв два звіти експертів як докази. Один звіт
вказував на необхідність поміщення М.R. до відділень / палат закритого типу, а інший – не виправдовував таке поміщення або застосування механічних стримувальних засобів. Крім цього, в ньому зазначалося про неможливість запобігти ризику самогубства у випадку таких пацієнтів, як М.R.
Після повторного розгляду 9 липня 2014 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову заявників і зобов’язав їх сплатити витрати лікарні на правову допомогу. Суд установив, що М.R. не мала жодних ознак наявності думок про самогубство 14 лютого 2007 року і що стан її здоров’я на той час не виправдовував поміщення до палати закритого типу або застосування механічних стримувальних засобів. Суд також погодився з оцінкою лікаря факту прийняття М.R. седативного препарату сильної дії, для того щоб вона заснула й таким чином була підготована до терапії. Вищий та Верховний суди у 2015 році підтримали це рішення.
У 2018 році Конституційний суд відхилив скаргу заявників з огляду на відсутність
будь-якої причини незгоди з рішеннями судів нижчих інстанцій.
Посилаючись на матеріальний аспект статті 2 Конвенції, заявники скаржилися, що лікарня знала або мала знати про наявність реального та безпосереднього ризику учинення М.R. самогубства і не вжила розумних заходів для запобігання самогубству.
Оцінка Суду
Ця справа є дуже схожою до справи Fernandes de Oliveira v. Portugal [GC], no. 78103/14, 31 січня 2019 року. У цій справі (§ 124) ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади мали загальний оперативний обов’язок (так званий обов’язок Османа; див. Osman v. the United Kingdom, 28 жовтня 1998 року, § 116, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII) стосовно добровільного психіатричного пацієнта вживати всіх розумних заходів для його захисту від реального та безпосереднього ризику вчинити самогубство. Суд далі вказав, що необхідні конкретні заходи залежать від конкретних обставин справи, і ці конкретні обставини часто будуть залежати від того, було пацієнта госпіталізовано добровільно чи ні. У випадку недобровільно госпіталізованих пацієнтів при оцінці Суду може застосовуватися більш суворий стандарт перевірки (пункт 35 рішення).
Відповідно, Суд мав з’ясувати, чи органи влади знали або мали знати про наявність реального та безпосереднього ризику вчинення М.R. самогубства і, якщо так, чи вжили вони всіх розумно очікуваних від них заходів для запобігання такому ризику завдяки впровадженню наявних обмежувальних заходів (див. Keenan v. the United Kingdom, no. 27229/95, § 93, ECHR 2001-III). Суд буде враховувати оперативний вибір, який має бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів у забезпеченні суспільного здоров’я і деяких інших державних послуг у той же спосіб, як він ураховує труднощі, пов’язані з підтримкою порядку в сучасному суспільстві (Fernandes de Oliveira, цит. вище, § 124) (пункт 36 рішення).
Водночас ЄСПЛ нагадав, що сама суть Конвенції полягає в повазі до людської
гідності та свободи людини. У зв’язку із цим органи влади мають виконувати свої зобов’язання у спосіб, сумісний із правами і свободами відповідної особи і таким чином, аби зменшити можливості заподіяння нею собі шкоди без порушення особистої автономії. Суд уже визнавав, що надмірно обмежувальні заходи можуть порушити питання за статтями 3, 5 та 8 Конвенції (див. Fernandes de Oliveira, цит. вище, § 112, та наведені в ньому справи) (пункт 37 рішення).
Задля з’ясування того, чи органи влади знали або мали знати, що життя конкретної особи може бути піддане реальному та безпосередньому ризикові, що спричинює обов’язок вжиття доцільних превентивних заходів, Суд бере до уваги низку факторів, таких як історія проблем із психічним здоров’ям, серйозність психічного стану, попередні спроби вчинити самогубство або заподіяння собі шкоди, думки або погрози самогубства й ознаки фізичного або психічного розладу (див. Fernandes de Oliveira, цит. вище, § 115, та наведені в ньому справи) (пункт 38 рішення).
Повертаючись передусім до історії проблем М.R. із психічним здоров’ям, варто
вказати, що загальною причиною цього було те, що вона страждала від депресії
упродовж тривалого періоду і в низці випадків добровільно госпіталізувалася до психіатричних закладів (див. пункти 5–7 цього рішення) (пункт 40 рішення).
Що стосується думок про самогубство, то ЄСПЛ відзначив, що сторони провадження на національному рівні не оскаржували того факту, що М.R. тричі намагалася вчинити самогубство – 31 грудня 2001 року та 6, 9 грудня 2006 року, кожного разу перебуваючи вдома (див. пункти 6–8 цього рішення). Далі було встановлено, що коли М.R. востаннє перебувала в психіатричній лікарні, їй двічі дозволили повернутися додому, аби вона могла провести час зі своїми рідними, оскільки лікарня дійшла висновку, що ризик заподіяння собі шкоди зменшився (див. пункти 9–10 цього рішення). Зрештою, посилаючись на показання психіатра М.R. (див. пункт 14 цього рішення), національні суди дійшли висновку, що вона не проявляла жодних ознак наявності думок про самогубство в останній день свого життя (див. пункт 16 цього рішення) (пункт 41 рішення).
Щодо ознак фізичного або психічного розладу, то, як установили національні суди на основі медичних записів 14 лютого 2007 року, тривожні ознаки в поведінці М.R. не були відзначені. Зокрема, після того як M.R. декілька годин поспала й отримала о 15 годині терапію, вона разом з іншим пацієнтом пішла гуляти. Психіатр М.R. пояснив, що всі пацієнти мають необмежений доступ до зовнішньої території лікарні впродовж годин відвідування і зазвичай такою можливістю користуються (див. пункт 14 цього рішення). З такою оцінкою погодилися національні суди (див. пункт 16 цього рішення) (пункт 42 рішення).
Оскільки не було надано переконливих аргументів, які б дозволили відступити від фактичних висновків національних судів, ЄСПЛ дійшов висновку, що не було
встановлено того, що органи влади знали або мали знати про наявність безпосереднього ризику для життя М.R. 14 лютого 2007 року (пункт 43 рішення).
Відповідно, Суд не вбачив необхідності оцінювати другу частину критерію Osman/Keenan, а саме чи вжили органи влади заходів, які від них розумно очікувались (див. Fernandes de Oliveira, цит. вище, § 132) (пункт 44 рішення).
У світлі наведеного в цій справі статтю 2 Конвенції порушено не було.
Висновок
Відсутність порушення статті 2 Конвенції (право на життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 2 вересня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.