Відмова органів влади виселити орендарів з колишнього націоналізованого майна заявника, яке було повернуто йому та його родині – порушення Конвенції

Обставини справи

Заявник у справі – Г. К. – громадянин Албанії, який народився в 1942 році та проживає в місті Тирана. У 1997 році заявник, його брати та сестри успадкували
два будинки, які були націоналізовані під час комуністичного періоду, проте пізніше повернуті їхньому батькові. В одному з будинків проживали орендарі, і заявник звернувся із цивільним позовом до Окружного суду міста Тиранa з вимогою про їх виселення.

У березні 2003 року суд першої інстанції задовольнив позов заявника, проте за результатами розгляду апеляційної скарги орендарів рішення суду першої інстанції було скасовано стосовно трьох із чотирьох орендарів. Апеляційний суд
постановив, що орендарі займали будинок з 1980-х років. Суд, зокрема, зазначив,
що один з них був визнаний у встановленому законом порядку бездомним і мав
право на оренду житла з 1993 року. Двоє інших проживали за кордоном протягом двох років як економічні мігранти, тобто мали статус економічних
мігрантів упродовж двох років, але не набули там постійного місця проживання і не покидали свого житла. У липні 2005 року Верховний суд залишив рішення
апеляційного суду без змін, установивши, що троє орендарів у встановленому
законом порядку є бездомними та мають право на зайняття будинку. Заявник
повідомив Суд у травні 2010 року, що він повернув право власності на будинок
після того, як орендарі, які проживали там, померли.

Заявник скаржився на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності), оскільки він не міг повернути собі належний йому
будинок та отримати дохід від нього.

Оцінка Суду

Чи було втручання у право заявника на мирне володіння своїм «майном»

ЄСПЛ погодився з висновком національних судів, що таке втручання було
наслідком дії національного законодавства (пункт 71 рішення) і його мета
полягала в тому, аби віддати майно заявника в постійну оренду, а не забрати
назавжди. Відповідно, Суд дійшов висновку, що втручання було заходом,
рівнозначним контролю за використанням майна в розумінні пункту 2 статті 1
Першого протоколу до Конвенції (пункт 72 рішення).

Чи було втручання виправданим
Чи було втручання «передбачене законом»

Законність втручання сторонами в цій справі не заперечувалася. Як зазначено
в пункті 71 рішення, ЄСПЛ вважав, що правовою основою для такого втручання
були національні закони, чинні на час подій. Немає жодних вказівок на те, що відповідні положення цих законів у їх тлумаченні національними судами не відповідали вимогам достатньої доступності, точності та передбачуваності,
незважаючи на часте внесення змін до законодавства. Тому це втручання було
передбачено законом згідно з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 74 рішення).

Чи переслідувало втручання легітимну мету

ЄСПЛ погодився з тим, що національне законодавство в його тлумаченні рішеннями Конституційного суду No 5/1997 та 26/2005 (див. пункти 35 та 44
рішення) було спрямоване на надання житла вразливій групі населення, таким як
пенсіонери, в країні, де наявне житло не може задовольнити потреби. Воно було
також спрямоване на надання житла за прийнятними цінами менш забезпеченим верствам населення, які не мають фінансових засобів для оплати альтернативного житла. Тому Суд погодився з тим, що за соціальних й економічних обставин в Албанії на той час контроль за використанням майна заявника переслідував легітимну мету загального інтересу, як цього вимагає пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 76 рішення).

Чи було втручання пропорційним

Суд вважав, що основний напрям скарги заявника до Суду стосувався його
нездатності повернути своє майно, яке було зайняте орендарями на основі
договорів оренди. У зв’язку із цим ЄСПЛ підкреслив, що відповідне національне
законодавство було направлене на забезпечення житлової допомоги обмеженій
категорії орендарів, на яких може вплинути реституція майна колишніми
власниками в перехідний період, яка не є загальною системою контролю за орендною платою в інтересах малозабезпечених домогосподарств (Riedel and
Others v. Slovakia, nos. 44218/07 та 3 інших, §§ 7 та 28–33, 10 січня 2017; Hutten-
Czapska, цит. вище, §§154–225, Mellacher and Others v. Austria, 19 грудня 1989, §§
42–47, Series A no. 169). Крім цього, і що більш важливо, із самого початку
пропонувалося, що ця програма буде діяти обмежений період, при цьому держава мала б безпосередньо на себе покласти відповідальність за забезпечення альтернативних житлових рішень для орендарів, яких це стосувалося, в перехідний період (див. пункти 23, 24 та 42 рішення). Суд далі відзначив, що, як правило, договір оренди укладається між сторонами на добровільній основі з орендною платою, що відображає ринкову вартість на час укладення угоди. Проте в цій справі, як зазначено в пункті 33 рішення, договори оренди були укладені ex lege шляхом передачі раніше чинних договорів про оренду, укладених між орендарям та державою. Заявник не мав жодного впливу на вибір орендарів чи на ключові елементи угод про оренду. Його примусили бути в орендних відносинах. Не можна також стверджувати того, що заявник імпліцитно відмовився від свого права обирати орендарів, оскільки він ніколи не мав можливості реалізувати це право (див. R & L, s.r.o., and Others v. the Czech Republic, цит. вище, § 106) (пункт 79 рішення).

Крім цього, спираючись на угоду про оренду, укладену між одним з орендарів та державою, копія якої була надана заявнику, ЄСПЛ наголосив, що угода була
безстроковою. Незважаючи на це, заявник ініціював провадження з виселення
орендарів. Суд усвідомив, що для національних судів ця справа була соціально
вразливою. ЄСПЛ зазначив, що апеляційний та Верховний суди не дотримали
справедливого балансу між конкуруючими інтересами у зв’язку з обмеженнями,
запровадженими національним законодавством (пункт 80 рішення).

До того ж ЄСПЛ не переконаний тим, що за статтею 1 Першого протоколу до
Конвенції інтереси двох орендарів, а саме Б. С. та М. С., які проживали за кордоном до початку судового розгляду, мали переважати над майновими інтересами заявника. Що більш важливо, заявник не мав можливості отримати розумну орендну плату, оскільки її сума була зафіксована за ставками, незмінними, починаючи з 1993 року (див. пункти 35, 31 та 50 в такій послідовності), і впродовж періоду, розглядуваного Судом (див. пункт 69 рішення). Крім цього, законодавство не передбачало жодного корегування орендної плати з урахуванням темпів інфляції (пункт 81 рішення).

Після невдалого результату провадження з виселення у заявника не було інших способів розірвати договори оренди. Це зробило неможливим повернення свого майна, в результаті чого розірвання договорів залежало від самих орендарів. Така можливість була доволі віддаленою за обставин цієї справи, не в останню чергу через виплату фіксованої оренди, наявності безстрокової угоди про оренду й нестачі доступного і відповідного житла. Той факт, що право власника на розірвання договору оренди було серйозно обмежено, надалі підтвердила усталена практика Верховного суду (див. пункт 51 рішення) (пункт 82 рішення).

Ця ситуація неминуче залишила заявника в стані «постійної» невизначеності щодо того, чи зможе він взагалі коли-небудь повернути своє майно, зокрема тому, що законодавчі положення від 2004 та 2006 років були в подальшому скасовані Конституційним судом у 2005 та 2007 роках, як несправедливі до орендарів. Крім цього, після ухвалення Конституційним судом рішення 11/2007 жодних невідкладних законодавчих заходів для усунення прогалини вжито не було, хоча про це прямо зазначалось у рішенні (див. пункт 46 рішення). Лише у 2012 року Уряд ухвалив Нормативний закон 2012 року про звільнення майна колишніх власників, яке досі було зайняте орендарями (див. пункт 47 рішення). Крім цього не було продемонстровано, що національні органи влади вживали конкретних заходів для забезпечення орендарів, які займали будинок заявника, альтернативним житлом упродовж всього часу розгляду справи Судом (див. пункт 69 рішення). Національне законодавство, в тлумаченні національними судами та застосованими відповідними виконавчими органами, фактично поклало весь тягар соціально складної ситуації на заявника (пункт 83 рішення).

Зрештою, заявнику не можна дорікати в такій ситуації, оскільки з наведених вище причин вона була поза межами його контролю. ЄСПЛ підкреслив, що заявник мав чекати досить тривалий час – більше 13 років, перш ніж йому вдалося повернути своє майно, яке в результаті не було спричинене втручанням органів влади (пункт 84 рішення).

З урахуванням цих міркувань і, що більш важливо, з огляду на угоди про оренду, відсутність належних механізмів гарантування права заявника розірвати такі угоди, зокрема відсутність конкретних часових меж для цього в законі, низьку суму орендної плати, що є законодавчо фіксованою і не індексувалася згідно зі ставками інфляції, і тривалий період невизначеності в заявника ЄСПЛ дійшов висновку, що на заявника було покладено надмірний та непропорційний тягар. Із цього випливає, що держава не дотримала необхідного справедливого балансу між загальними інтересами суспільства й захистом права заявника на майно (пункт 85 рішення).

Висновок

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 23 червня 2020 року й набуло статусу остаточного 23 вересня 2020 року.