Обставини справи
Відповідно до національного законодавства працівники міліції / поліції /
правоохоронних органів (чоловіки та жінки) мають право на соціальну відпустку
по догляду за дітьми. Однак для працівників правоохоронних органів – чоловіків
надання такої відпустки залежало від того, чи залишалися їхні діти без материнського догляду. Заявникам у цій справі, працівникам поліції, було відмовлено в наданні таких відпусток, адже така умова не була дотримана; вони порушували провадження в національних судах, проте успіху в цьому не досягли.
Заявники у справі також були звільнені із займаних посад: троє з них за систематичні прогули, й один – за станом здоров’я.
Посилаючись на статтю 14 Конвенції разом з її статтею 8, заявники скаржилися на те, що відмова в наданні їм відпустки по догляду за дитиною становила дискримінацію за ознакою статі. Крім цього, другий заявник скаржився на участь прокурора у його справі.
Оцінка Суду
Право – Стаття 14 Конвенції у поєднанні із статтею 8 Конвенції: У справі
KONSTANTIN MARKIN v. RUSSIA [GC] ЄСПЛ постановив, що стаття 14 Конвенції
у поєднанні з її статтею 8 є застосовною до відпусток по догляду за дитиною, а отже, якщо держава вирішила створити схему надання такої відпустки, то вона повинна була це зробити у спосіб, сумісний зі статтею 14 Конвенції. У цій справі ЄСПЛ також установив, що чоловіки були в аналогічному становищі із жінками щодо відпусток по догляду за дитиною (на відміну від відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами) та допомоги у зв’язку з відпусткою по догляду за дитиною. А отже, можлива необхідність використати право на відпустку по догляду за дитиною для заявників, працівників правоохоронних органів – чоловіків, становила аналогічну ситуацію із жінками-поліцейськими. Хоча згідно з національним законодавством поліцейські, на відміну від військовослужбовців, які були повністю позбавлені права на відпустку по догляду за дитиною, мали право клопотати про надання їм відпустки по догляду
за дитиною до досягнення нею трирічного віку, але за умови, що їхні діти залишилися без належного материнського піклування. Таким чином, вони мали інше ставлення, ніж працівники правоохоронних органів – жінки, які безумовно мали право на таку відпустку. Отже, слід було з’ясувати, чи була ця різниця об’єктивно та обґрунтовано виправданою. Водночас ЄСПЛ вивчив аргументи, висунуті Конституційним судом та Урядом Російської Федерації для обґрунтування такої відмінності у ставленні. Посилаючись, зокрема, на свої висновки у справі Konstantin Markin, він установив таке:
- – гендерні стереотипи, такі як сприйняття жінок основними піклувальниками
за дітьми, а чоловіків основними годувальниками, не можуть розглядатись як достатнє обґрунтування різниці в ставленні до чоловіків та жінок щодо права на соціальну відпустку по догляду за дитиною. Цей висновок стосується як працівників поліції, так і військових; - – той факт, що заявники підписали контракт на проходження служби в поліції,
не може означати відмову від своїх прав не бути дискримінованими. З огляду
на основоположне значення заборони дискримінації за ознакою статі не можна
погодитись із відмовою від права не бути підданим дискримінації за такими ознаками, оскільки це суперечило б важливим суспільним інтересам; - – хоча підтримка оперативної ефективності поліції є законною метою, яка могла б виправдати певні обмеження прав штату працівників правоохоронних органів, вона не могла виправдати різницю в ставленні між чоловіками та жінками. Зокрема, ЄСПЛ не був переконаний, що виключення з права на відпустку по догляду за дитиною в цій справі могло розглядатися як таке, що базується на невід’ємній вимозі служби поліції. По-перше, жінки-поліцейські безумовно мали право на відпустку по догляду за дитиною, і обмеження стосувалося лише поліцейських-чоловіків. По-друге, право на таку відпустку залежало від статі працівників поліції, а не від їхньої посади в правоохоронних органах, наявності заміни чи будь-яких інших обставин, що стосуються оперативної ефективності поліції. По-третє, не було обмежень щодо статі для зайняття посад, еквівалентних посадам заявників. Проте жінки, які займали такі посади, на відміну від заявників мали безумовне право на таку відпустку. По-четверте і найголовніше, що національні органи влади, відмовляючи заявникам у наданні відпустки по догляду за дитиною не посилалися на будь-які обставини, які свідчили про те, що їхній тимчасовий вихід у відпустку по догляду за дитиною підірвав би оперативну ефективність поліції. Обставини цієї справи свідчать про труднощі, з якими може зіткнутися поліцейський, зокрема у тих випадках, коли його особлива сімейна ситуація вимагала від нього взяти на себе роль основного опікуна / доглядача за своєю дитиною, і що винятки з правила про те, що поліцейські-чоловіки не мають права на таку відпустку, як видається, тлумачиться суворо. Конкретно двом заявникам було відмовлено в наданні відпустки по догляду за дитиною, незважаючи на те, що їхні дружини не мали можливості повноцінно піклуватися про дітей через проблеми зі здоров’ям. Тому органи державної влади не досягнули рівноваги між законним інтересом у забезпеченні оперативної ефективності поліції, з одного боку, та правом заявників не зазнавати дискримінації за ознакою статі щодо доступу до відпустки по догляду за дитиною, з іншого.
З огляду на вищевикладене різниця в ставленні між чоловіками та жінками, які є працівниками міліції, щодо права на відпустку по догляду за дитиною не є розумно та об’єктивно виправданою. Не було жодного розумного співвідношення пропорційності між законною метою збереження оперативної ефективності поліції та оскаржуваною різницею у ставленні. Отже, заявники зазнали дискримінації за ознакою статі.
Щодо пункту 1 статті 6 Конвенції
ЄСПЛ підкреслив, що хоча прокурор мав за національним законодавством правові підстави участі в судовому розгляді, в цій справі не було жодних особливих обставин стосовно захисту вразливих осіб чи державних інтересів, які б виправдовували таке втручання. ЄСПЛ не вбачив підстав для припущень про те, який вплив могло б чинити втручання прокурора в хід провадження; проте Суд дійшов висновку, що саме повторення прокурором аргументів департаменту внутрішніх справ не мало сенсу, якби воно не було спрямоване на посилення позиції цього департаменту й тим самим не впливало на суд на його користь.
Тому ЄСПЛ відзначив, що в російському контексті принципу рівності сторін, що вимагає справедливого балансу між сторонами, не було дотримано. Тому було
порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно другого заявника.
Висновок
Порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) разом зі статтею 8
Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) щодо кожного із заявників.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо другого
заявника.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 6 липня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції