Відсутність адекватної реакції органів влади на булінг заявниці за місцем її роботи порушує Конвенцію

Обставини справи

Справа стосувалася імовірного булінгу заявниці тюремним наглядачем після того, як вона розповіла про випадок, пов’язаний із відвідинами жіночої тюрми чоловіків-наглядачів, де вона працювала, і їхніми неналежними контактами з ув’язненими жінками, а також її спробами довести це / обговорити ситуацію з органами влади.

У 2013 році заявниця, яка на час подій у справі була начальницею тюремної
охорони в жіночій тюрмі, повідомила про участь п’яти колег в інциденті, коли
тюремним наглядачам-чоловікам було дозволено зайти до тюрми; один із них мав «фізичний контакт» із двома засудженими жінками. Незабаром після цього заявниці погрожував колега по телефону; пізніше лобове скло її автомобіля було розбито. Заявниця скаржилася до поліції; жодних обвинувачень висунуто не було.

Далі мали місце й інші стверджувані випадки булінгу.

У 2013 році колегам заявниці, залученим до інциденту, призначили стягнення у виді штрафу в розмірі від 20 % до 30 % їхньої заробітної плати з тривалістю застосування від двох до трьох місяців. Одного з тюремних наглядачів-чоловіків відсторонили від роботи з вирахуванням 40 % заробітної плати.

Пізніше того ж року цей тюремний наглядач плюнув на заявницю та образив її, нецензурно висловившись та використавши лайливі принизливі зауваження.
Заявниця поскаржилася тюремній охороні. Оскільки керівник не реагував на скаргу, вона звернулася до його помічника. Він указав, що «навіть якщо йому зателефонує міністр юстиції, заявниця більше не буде начальницею зміни».

Заявниця зазначала, що далі кілька разів продовжувався булінг і в деяких
випадках керівництво тюрми її не підтримувало. У вересні 2013 року заявниця взяла відпустку за станом здоров’я.

Скарга до медіатора була відхилена. В листопаді 2013 року заявниця звернулася до суду, проте безуспішно. Національний суд указав, що ці випадки не могли
розцінюватися як булінг, однак було встановлено, що вона страждала від посттравматичного синдрому через них.

Упродовж цього судового розгляду на заявницю було вчинено напад, під час якого завдано тілесні ушкодження і висловлено попередження.

Рішення суду першої інстанції підтримали Вищий та Верховний суди, а конституційна скарга заявниці також не мала успіху, так само як й аналогічна скарга до Уповноваженого з прав людини.

У 2016 році заявниця звільнилася з роботи за станом здоров’я.

Посилаючись на статті 3, 6 та 13 Конвенції, заявниця скаржилася, зокрема,
на психологічну шкоду, заподіяну їй у результаті постійного булінгу, і на нездатність органів влади її захистити.

Оцінка Суду

Стаття 8 Конвенції

По-перше, ЄСПЛ вказав, що ключова скарга заявниці мала бути розглянута за статтею 8 Конвенції, а не за статтями 3 або 6. ЄСПЛ визнав установленим зв’язок
між інцидентами та неналежною реакцією національних органів влади, з одного боку, і психологічними проблемами заявниці, з іншого.

ЄСПЛ повторив, що держави мають обов’язок захищати фізичну та психологічну
недоторканність осіб, зокрема завдяки запровадженню із цією метою правової
основи.

ЄСПЛ підтвердив, що засоби захисту від булінгу в національному праві були
передбачені. Проте такі заходи також мають функціонувати й на практиці. ЄСПЛ
вважав, що процес посередництва (медіації) не відповідав закону. Незважаючи
на встановлений зв’язок між інцидентами та станом здоров’я заявниці, вона не отримала жодного захисту від судів, які визнали періодичність інцидентів недостатньою для вжиття заходів. ЄСПЛ повторив, що скарги на булінг мають
розглядатися детально і в їх сукупності, а не відхилятися лише на основі того, як часто чи нечасто мали місце інциденти з урахуванням всього контексту; деякі з окремих інцидентів узагалі лишилися нерозслідуваними.

Крім цього, ЄСПЛ установив, що прокурори реагували надто повільно, позбавляючи заявницю можливості, аби її справа була належним чином розглянута.

Загалом ЄСПЛ визначив, що спосіб реалізації законодавчих механізмів у справі
заявниці, зокрема з огляду на важливість викривального контексту, був неналежним, що в результаті становить недотримання державою свого позитивного зобов’язання захищати заявницю за цією статтею Конвенції.

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 9 листопада 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.