Обставини справи
Першого заявника було засуджено разом з його матір’ю (Б.С.) та іншими за відмивання коштів через укладення фіктивних кредитних договорів, які перший заявник засвідчував як нотаріус. На основі цих угод треті особи переказували кошти на рахунок Б.С. як погашення фіктивних кредитів. Заявники безуспішно оскаржували вирок до Апеляційного суду, який засідав колегією у складі 5 суддів разом із суддею М.С.
Верховний суд підтримав це рішення.
Б.С. також подала цивільний позов про зобов’язання деяких тих самих третіх осіб повернути надані їм кошти на підставі кредитних договорів, посвідчених першим заявником. Ці особи усвою чергу подали зустрічні позови до Б.С.,вимагаючи визнання цих кредитних договорів недійсними у зв’язку з фіктивністю.Позовні вимоги Б.С. були відхилені, а кредитні угоди визнані недійсними. Б.С., а після смерті останньої адвокат від її імені безуспішно оскаржували це рішення до Верховного суду.
Верховний суд засідав колегією у складі 5 суддів разом із суддею М.С.
За місяць до ухвалення Верховним судом свого рішення перший заявник розпочав процедуру успадкування після смерті Б.С., до спадкового майна якої було включено і її позов.
Заявники скаржилися на відсутність безсторонності колегії суддів Верховного суду, яка вирішувала справу за позовом Б.С. у зв ’язку з участю судді М.С. як у цій колегії, так і в колегії суддів апеляційного суду, яка розглядала справу щодо неї.
Оцінка Суду
Суд обмежив свій розгляд об’єктивним критерієм відсутності безсторонності суду.
Хоча кредитні угоди, що розглядалися в оскаржуваному цивільному провадженні,не були такими самими,як угоди, що були предметом розгляду у провадженні кримінальному, з урахуванням особи сторін, участі першого заявника як державного нотаріуса та контексту, в якому вони були укладені, вони мали досить схожий, проте не однаковий характер. Їхній майже однаковий характер також був одним з аргументів, на які посилалися позивачі, вимагаючи визнання договорів недійсними в цивільному провадженні. Цивільні суди, встановивши фіктивність договорів, прямо посилалися, зокрема, на висновки кримінальних судів стосовно кримінальної відповідальності Б.С., інших осіб та заявника.
Вони дійшли цього висновку,незважаючи на той факт, що кримінальне провадження стосувалося різних кредитних договорів, а тому не могло вважатися res judicata з питань, що виникли в межах цивільного провадження. Також примітно те, що розгляд колегіями суддів в обох провадженнях стосувався суті скарг Б.С.
З урахуванням комплексної оцінки,широкого обсягу перегляду Апеляційним судом, а також резонансу кримінальної справи на той час не можна було припустити, що суддя М.С. не знала про свою участь у цій справі, коли розглядала скаргу Б.С. в цивільній справі. Однак нічого не вказувало, що суддя розглядала можливість самовідводу або що вона поінформувала Голову Верховного суду про факт своєї участі у кримінальному провадженні до цього. У зв’язку із цим національне законодавство прямо зобов’язує суддів, які розглядають справу, негайно інформувати голову суду про обставини, що обґрунтовують його чи її відвід. Для Б.С. було неможливо вимагати відводу судді М.С., що розглядала її цивільну справу. Справді, в адвоката Б.С. не було реальної можливості дізнатися, що суддя М.С. може бути обрана до Верховного суду, тим більше зважаючи на відсутність усного провадження в цьому суді. Тому суддя М.С.мала привернути увагу Голови Верховного суду до цього питання.
Хоча суддя М.С. була лише одним із членів колегії у складі 5 суддів Верховного суду, з огляду на таємницю нарадчої кімнати не було можливим з’ясувати її фактичний вплив. Проте не оспорювалося, що суддя М.С. була виконувачем обов’язків Голови Верховного суду на час подачі касаційної скарги від імені Б.С. і була призначена до складу колегії суддів цього суду. Також не було пояснено, чому їй було необхідно входити до складу колегії відділу цивільного права Верховного суду (the Civil Law Department of the Supreme Court), що розглядала скаргу Б.С.у справі, яка, як стверджується, була єдиною в цьому відділі за час її роботи у Верховному суді.
У світлі наведеного вище та за конкретних обставин справи побоювання першого заявника щодо того, що суддя М.С. вже сформувала погляди в цивільній справі по суті до того, як вона була передана до Верховного суду, могли вважатись об’єктивно виправданими. Отже, склад колегії суддів Верховного суду не відповідав необхідному конвенційному стандарту за об’єктивним критерієм.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 25 березня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.