ВП ВС відступила від правового висновку ВСУ щодо абсолютності права
потерпілого в ДТП на відшкодування шкоди її заподіювачем, визначивши, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди обов’язок виплатити відповідне
відшкодування за Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-
правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених
законом випадках – МТСБУ), та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за законом не має обов’язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату).
При добросовісній поведінці потерпілої особи та доведеності, що вона вжила
розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, а річний
строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, особа може
отримати таке відшкодування, пред’явивши вимогу до страховика (страхової
компанії) в судовому порядку протягом строку позовної давності.
Відповідальність за заподіяну потерпілому моральну шкоду, яка не охоплюється
страховим відшкодуванням і полягає у його моральних стражданнях та інших
немайнових втратах через спричинене з вини страхувальника ДТП, має бути
співмірно компенсована останнім.
14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивач) до ОСОБА_2 (далі – страхувальник) та Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі – МТСБУ) про
відшкодування шкоди, за касаційною скаргою страхувальника на рішення
Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року, і прийняла
постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Згідно з довіреністю, виданою 04 лютого 2014 року, ОСОБА_3 уповноважив
позивача розпоряджатись належним йому на підставі свідоцтва про реєстрацію
транспортного засобу транспортним засобом марки ВАЗ та наділив іншими
повноваженнями щодо транспортного засобу, про що вказав у довіреності.
З огляду на вказане ОСОБА_3 як власник транспортного засобу передав позивачу наведене вище свідоцтво.
28 січня 2014 року на вул. Леніна (нова назва – Соборна) у смт Тростянці
Вінницької області сталась ДТП за участю транспортного засобу, яким керував
позивач, і автомобіля ВАЗ-2112 з реєстраційним номером НОМЕР_4, яким керував ОСОБА_2.
05 березня 2014 року Тростянецький районний суд Вінницької області прийняв постанову, якою визнав ОСОБА_2 винним у вчиненні адміністративного
правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та застосував до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн.
Внаслідок ДТП був пошкоджений транспортний засіб, а вартість заподіяних
матеріальних збитків становить 13 438,99 грн.
Судами встановлено, що до страховика або МТСБУ позивач у встановлені строки не звертався.
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2, зокрема, майнові збитки, завдані внаслідок ДТП, у розмірі 13 438, 99 грн, та відшкодувати моральну шкоду.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, зокрема, виходив з того, що позивач, маючи зобов’язання та право на звернення за регламентними виплатами до МТСБУ або страхової компанії, даними про яку він достеменно
володів, з такою заявою протягом одного року не звернувся, а тому втратив
право на відшкодування шкоди від страховика в межах страхових виплат.
Оскільки розмір шкоди не перевищує розміру страхових виплат, то й підстав для
покладення відповідальності на страхувальника немає.
Суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком та вказав на абсолютний характер права потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок
особи, яка її завдала. Відмова потерпілого від права на одержання страхового
відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди у деліктному зобов’язанні.
ОЦІНКА СУДУ
У страховика (МТСБУ) обов’язок здійснити страхове відшкодування
(регламентну виплату) не виникає у разі навмисних дій страхувальника,
спрямованих на настання страхового випадку (підпункт 37.1.1 пункту 37.1
статті 37 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової
відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон
No1961-IV), або у разі вчинення ним умисного кримінального правопорушення, що призвело до страхового випадку (підпункт 37.1.2 пункту 37.1 статті 37
Закону No 1961-IV).
Крім того, у страховика (МТСБУ) обов’язок здійснити страхове відшкодування
(регламентну виплату) не виникає і тоді, коли має місце неналежна поведінка й з боку потерпілого <…> (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону No 1961-IV).
Аналізуючи зазначені норми законодавства, слід дійти висновку, що законодавство у страхових правовідносинах передбачає здійснення прав та обовязків з дотриманням принципу добросовісності всіма учасниками цих
правовідносин і не дотримання цього принципу може мати наслідком відмову в захисті порушеного права, зокрема в праві на відшкодування шкоди при
недобросовісній поведінці особи взагалі, та звільняє страховика від обов’язку
відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці винної особи та потерпілого.
Разом з тим у порушення принципу пропорційності законом не встановлено
механізму захисту права осіб (поновлення права), які добросовісно виконують
покладені на них обов’язки, якщо шкода не відшкодована не з їхньої вини. Тому
тлумачення права щодо відшкодування шкоди за наслідками страхового випадку за Законом No 1961-IV, має здійснюватися з огляду на добросовісне виконання зобов’язань та поведінки всіх учасників (добросовісна чи недобросовісна поведінка дії) та пропорційність інтересів усіх учасників цих правовідносин.
Підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону No 1961-IV визначає наслідком
пропуску потерпілою особою річного строку подання заяви до страховика про страхове відшкодування, право страховика на відмову у виплаті регламентних
виплат.
В постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок, що зазначений у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону No 1961-IV річний строк є преклюзивним і поновленню не підлягає (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі No 465/4287/15 (провадження No 14-406цс19).
Поняття «преклюзивні строки» здійснення регулятивного суб’єктивного права
(строк подання заяви про страхове відшкодування до страховика) не є тотожним
поняттю «позовна давність» (строк захисту порушеного права особи).
Сплив строку, протягом якого потерпіла особа може реалізувати своє регулятивне суб’єктивне право (у цьому випадку протягом одного року) за рахунок страховика (страхової компанії), призводить до неможливості отримання страхового відшкодування від особи, що застрахувала відповідальність винної в ДТП особи в позасудовому порядку. Однак, законодавством не передбачено в цьому випадку припинення взагалі права на відшкодування шкоди, ані у повному обсязі, ані в обсязі страхового відшкодування. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови в позові.
Крім того, немає підстав вважати, що річний строк звернення з заявою про
виплату страхового відшкодування є спеціальним строком позовної давності,
передбаченим статтею 258 ЦК України, оскільки це суперечить змісту зазначеної
норми, яка не передбачає встановлення спеціальної позовної давності в інших
випадках, ніж випадки, передбачені в цій норми.
З огляду на те, що пропуск річного строку звернення із заявою до страховика
(страхової компанії) не зазначений у законодавстві (стаття 12 ЦК України) як підстава для припинення матеріального права, цей строк не може бути
розцінений як преклюзивний і такий, що припиняє існуюче право на отримання
відшкодування шкоди в розмірі регламентних виплат взагалі.
Відтак, аналізуючи зазначене законодавство в сукупності з загальними принципами цивільного права, як то добросовісність поведінки та спрямованість на відновлення порушеного права, слід дійти висновку, що потерпіла особа при відмові страховика (страхової компанії) у виплаті регламентних платежів у зв’язку з пропуском річного строку, має право на пред’явлення вимоги до страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи про
відшкодування шкоди в межах страхової суми протягом строку позовної давності.
У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку.
Суд апеляційної інстанції у своїй постанові вказав на абсолютний характер права потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка її завдала.
З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що статтею 1194
ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов’язки, пов’язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування
шкоди, а обов’язок виплатити відповідне відшкодування за Законом No1961-IV
виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом No1961-IV випадках – МТСБУ) та в особи, яка застрахувала
цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір
страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом No1961-IV не має обов’язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов’язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов’язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).
Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку
Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована
(постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі No6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі No6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі No6-954цс16).
Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України,
реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194
цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою
цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового
відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним
правилом зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром
шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі
страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника.
Разом з тим суди встановили, що позивач з позовом до страховика (страхової компанії) звернувся поза межами річного строку та з відповідною заявою в позасудовому порядку до страховика також не звертався. Звертаючись до суду, позивач не посилається на те, що незвернення до страховика (страхової компанії) було обумовлене обставинами, які не залежали від його дій, та ним було здійснено розумних, необхідних та достатніх заходів щодо такого відшкодування, а тому з огляду на вищевикладене підстав для задоволення позову немає.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що потерпіла особа у разі настання страхового випадку набуває право на відшкодування
моральної шкоди. Страхове відшкодування такої шкоди охоплює лише шкоду
потерпілій фізичній особі, заподіяну у зв’язку з її каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (зокрема, смертю). У таких випадках розмір моральної шкоди, яку відшкодовує страховик винної особи, передбачений статтею 26-1 та пунктом 27.3 статті 27 Закону.
Страхувальник, який спричинив настання страхового випадку, відшкодовує
моральну шкоду заподіяну у зв’язку з каліцтвом або смертю потерпілого лише у разі, якщо її розмір перевищує ліміт відповідальності страховика, та у випадку, якщо потерпіла особа просить відшкодувати моральну шкоду з інших підстав, ніж передбачені статтею 23 Закону No 1961-IV.
Суд апеляційної інстанції, частково задовольнивши вимогу про стягнення моральної шкоди, врахував те, що від часу ДТП пройшло більше трьох років,
автомобіль не відремонтований, через що позивач почав нервувати, не міг спокійно спати вночі; позивачу та його сім’ї довелося користуватися послугами таксі, що викликало суттєві незручності у пересуванні, оскільки на утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що позивач просить стягнути моральну шкоду, яка не охоплюється страховим відшкодуванням, оскільки не стосується шкоди, заподіяної життю та здоров’ю потерпілого (згідно з статтею 23 Закону No 1961-IV) та не належить до шкоди, заподіяної майну (згідно з статтею 28 Закону No 1961 -IV). Тому відповідальність за заподіяну позивачу моральну шкоду, яка полягає в його моральних стражданнях та інших немайнових втратах через спричинене з вини страхувальника ДТП, має бути співмірно компенсована останнім.
З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду з урахуванням меж касаційного перегляду в цій частині залишає судове рішення апеляційної інстанції про стягнення 1 000,00 грн моральної шкоди без змін.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 14 грудня 2021 року у справі No 147/66/17 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/102892553.