ВП ВС конкретизувала правові висновки ККС ВС та КЦС ВС щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України, визначивши, що припис частини другої статті 1188 ЦК України щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки третім особам, застосовний не тоді, коли встановлена вина кожного з власників (володільців) транспортних засобів, унаслідок взаємодії яких завдана шкода третій особі (тобто не тоді, коли встановлено невжиття залежних від цих власників (володільців) заходів для запобігання заподіянню такої шкоди), а тоді, коли поведінка кожного з власників (володільців) була неправомірною (зокрема, якщо кожен із них порушував правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, у зв’язку із чим відбулася вказана взаємодія та була завдана шкода третій особі). Встановлення неправомірності діяння кожного з власників (володільців), які спільно завдали шкоди третій особі внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, достатньо для покладення на цих власників (володільців) солідарного обов’язку з відшкодування шкоди.
ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС щодо вирішення колізії між приписами статті 1198 ЦК України та статті 25 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», визначивши, що розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою – підприємцем за час тимчасової непрацездатності, слід визначати на підставі статті 1198 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивачка) до ОСОБА_2 (далі – страхувальник), ПАТ «СК «Арсенал Страхування» (далі – страховик) про відшкодування шкоди за касаційними скаргами позивачки та страховика на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської
області від 27 грудня 2019 року і постанову Миколаївського апеляційного суду
від 30 квітня 2020 року, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
22 червня 2017 року на автодорозі М-14 «Одеса – Мелітополь – Новоазовськ» біля села Грейгового Вітовського району Миколаївської області з вини страхувальника, який керував транспортним засобом «Subaru Outback», сталася ДТП – зіткнення з автомобілем ВАЗ-2107, яким керував ОСОБА_3 (батько пасажирки, з якою в одному автомобілі їхала позивачка. У момент зіткнення транспортних засобів позивачка перебувала на задньому сидінні автомобіля ВАЗ-2107.
Унаслідок ДТП вона отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості, перенесла оперативне втручання, пройшла довготривале лікування та продовжує отримувати медичну допомогу для відновлення здоров’я.
1 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд Миколаївської області ухвалив вирок, згідно з яким, зокрема визнав страхувальника винним у вчиненні злочину,
передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України.
Цивільно-правова відповідальність страхувальника застрахована у страховика згідно з полісом від 3 липня 2016 року.
Позивачка зазнала майнової шкоди, яка складається з витрат, пов’язаних із лікуванням і втраченого внаслідок тимчасової втрати працездатності доходу
фізичної особи-підприємця, а також моральної шкоди, вираженої не лише у фізичних, але й душевних стражданнях, у необхідності стороннього догляду через безпорадний стан, у позбавленні можливості вести звичайний спосіб життя. Тому вважає, що відповідачі повинні відшкодувати також і таку шкоду.
ОЦІНКА СУДУ
Страховик і страхувальник наполягали на тому, що оскільки позивачка зазнала
шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, то цю шкоду мають
відшкодувати незалежно від їхньої вини не тільки страхувальник, але й водій
автомобіля, в якому їхала позивачка, бо вони спільно завдали шкоди потерпілій.
Суд першої інстанції зазначив, що обов’язок із відшкодування завданої позивачці шкоди слід розділити тільки між страхувальником, вину якого суд встановив, і страховиком, який зобов’язаний виплатити страхове відшкодування у межах страхової суми. Апеляційний суд теж вважав необґрунтованим твердження про відповідальність за шкоду, завдану третій особі внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, незалежно від вини обох власників транспортних
засобів. Велика Палата Верховного Суду загалом із наведеним висновком погоджується, але не тому, що суди не встановили вини водія автомобіля, в якому їхала позивачка, у спричиненні ДТП і завданні шкоди, а тому, що не встановили у його діях ознак неправомірної поведінки під час керування автомобілем і зв’язку між такою поведінкою та завданою позивачці шкодою.
Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати
незалежно від їхньої вини (частина друга статті 1188 ЦК України).
У разі якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов’язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового
відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб (пункт 36.3 статті 36 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон No 1961-IV).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки шкода може бути завдана як власникам (володільцям), наприклад, транспортних засобів, так і третім особам, зокрема пасажирам, пішоходам. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, визначені у частині першій статті 1188 ЦК України, а особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки третім особам, – частиною другою цієї статті. Приписи останньої та пункту 36.3 статті 36 Закону No 1961-IV застосовні у тому разі, якщо декілька осіб є саме відповідальними за завдану шкоду, тобто якщо вони спільними неправомірними діями чи бездіяльністю її завдали. За таких умов не має значення вина кожного з них у завданні шкоди. Останню вони зобов’язані відшкодувати у відповідній пропорції незалежно від вини.
Припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний за таких умов: 1) відбулася взаємодія джерел підвищеної небезпеки; 2) потерпілим від неї є інша
особа, ніж власники (володільці), наприклад, транспортних засобів; 3) ці власники (володільці) завдали шкоди потерпілому спільно, тобто поведінка кожного із них була неправомірною (зокрема, у разі порушення кожним певних Правил дорожнього руху, що призвело до взаємодії джерел підвищеної небезпеки та завдання внаслідок цього шкоди третій особі). Тоді їхня вина у завданій потерпілому шкоді не має значення, і вони зобов’язані відшкодувати цю шкоду незалежно від такої вини.
У разі, якщо потерпілий від взаємодії джерел підвищеної небезпеки, що стала
наслідком неправомірних дій або бездіяльності власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, заявить вимогу про відшкодування неподільної шкоди (як-от шкоди, завданої здоров’ю, моральної шкоди) одним із таких власників (володільців), і той відшкодує цю шкоду у повному обсязі, він отримає право зворотної вимоги до інших власників (володільців) у відповідній частці. За змістом припису пункту 36.3 статті 36 Закону No 1961-IV частки відповідальних за завдання неподільної шкоди страхувальників (їхніх страховиків або Моторного (транспортного) страхового бюро України) є рівними.
Суди обох інстанцій по суті правильно вважали, що приписи частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону No 1961-IV незастосовні у цій справі. Водій автомобіля, у якому знаходилась позивачка, – хоч і став учасником ДТП, але його поведінка, як встановив апеляційний суд, не була протиправною. Тому не можна вважати, що він спільно зі страхувальником завдав позивачці шкоду. Підстава для його солідарної відповідальності зі страхувальником перед потерпілою незалежно від їхньої вини відсутня.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на аргументацію її постанови у цій справі висновки про застосування частини другої статті 1188 ЦК України, сформульовані у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду від 2 липня 2019 року No 689/1388/16-к і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2018 року у справі No 715/1586/17, потребують конкретизації таким чином.
За змістом частини першої статті 614 ЦК України вина як підстава
відповідальності за порушення зобов’язання – це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання, зокрема для запобігання заподіянню шкоди. З огляду на це припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний не тоді, коли встановлена вина кожного з власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки яких завдана шкода третій особі (тобто не тоді, коли встановлено невжиття залежних від цих власників (володільців) заходів для запобігання заподіянню такої шкоди), а тоді, коли поведінка кожного із власників (володільців) була неправомірною (зокрема, якщо кожен із них порушував правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, у зв’язку з чим відбулася вказана взаємодія та була завдана шкода третій особі). Встановлення неправомірності діяння кожного з власників (володільців), які спільно завдали шкоди третій особі внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, достатньо для покладення на цих власників (володільців) солідарного обов’язку з відшкодування шкоди.
За змістом частини другої статті 1188 ЦК України іншою особою, якій унаслідок
взаємодії джерел підвищеної небезпеки власники (володільці), наприклад,
транспортних засобів спільно завдали шкоди, є будь-яка третя особа. Вона може
бути, зокрема, пішоходом або пасажиром транспортного засобу, від зіткнення із яким іншого транспортного засобу завдано шкоди. Іншою, ніж та, яка завдала шкоди, особою може бути і власник транспортного засобу, який передав право керування, а сам був пасажиром.
Визначаючи розмір неотриманого доходу позивачки, суд апеляційної інстанції
зазначив абзац третій частини першої та частину другу статті 25 Закону No 1961-IV. Але фактично застосував правила, передбачені у статті 1198 ЦК України.
Страховик у касаційній скарзі вказав, що апеляційний суд помилково стягнув з нього неотримані доходи позивачки, розмір яких визначив шляхом ділення її річного підприємницького доходу на кількість місяців у році та множення на кількість місяців непрацездатності.
Велика Палата Верховного Суду з цим аргументом страховика не погоджується та зауважує, що колізію між приписами абзаців першого та третього частини першої статті 25 Закону No 1961-IV і частиною першою статті 1198 ЦК України слід вирішувати на користь застосування приписів цього кодексу. Визначаючи розмір шкоди у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності позивачки як підприємця, суди попередніх інстанцій приписи статті 25 Закону No 1961-IV застосували помилково.
Наведені приписи ЦК України та Закону No 1961-IV по-різному регулюють
порядок визначення доходу фізичної особи-підприємця, втраченого внаслідок
тимчасової непрацездатності через каліцтво або інше ушкодження здоров’я. Різниця полягає у тому, що за ЦК України розмір втраченого доходу фізичної особи-підприємця треба визначати шляхом множення середньомісячного доходу
за попередній до того, в якому було ушкоджене здоров’я, рік на кількість місяців, в яких такий дохід був відсутній через тимчасову непрацездатність. Натомість за Законом No 1961-IV неотримані доходи фізичної особи-підприємця за час втрати
нею працездатності слід обчислювати як різницю між її сумарним доходом за попередній календарний рік і доходом, отриманим нею у тому календарному році, коли вона була тимчасово непрацездатною.
Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що якщо ЦК України та інший
нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять
однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України
(див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі No 334/3161/17 (пункт 17), від 18 січня 2022 року у справі No 910/17048/17 (пункт 78)).
Отже, визначаючи розмір неотриманого позивачкою як підприємцем доходу за час тимчасової втрати нею працездатності, слід застосовувати приписи статті 1198 ЦК України, а не абзацу третього частини першої та частини другої статті 25
Закону No 1961-IV.
З огляду на це Велика Па лата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів
Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі No 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі No 201/10980/16-ц, про вирішення колізії між приписами статті 1198 ЦК України та статті 25 Закону No 1961-IV на користь останніх.
Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-
підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я слід визначати на підставі даних податкового органу. Розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я слід обчислювати з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, у сумах, нарахованих до вирахування податків (частини друга та третя статті 1198 ЦК України).
Отже, суд апеляційної інстанції, хоч і застосував абзац третій частини першої та частину другу статті 25 Закону No 1961-IV, але правильно встановив, що розмір
неотриманого позивачкою як підприємцем доходу за 5 повних місяців тимчасової втрати нею працездатності становить 200 000,00 грн (40 000,00 грн
середньомісячного доходу х 5 місяців = 200 000,00 грн).
Окрім того, позивачка оцінила грошовий еквівалент завданої їй моральної шкоди у 3 000 000,00 грн і просила стягнути зі страховика 9 602,75 грн із урахуванням виплаченого ним відшкодування у сумі 397,25 грн, а зі страхувальника – 2 990 000,00 грн.
Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що розумним і справедливим
грошовим відшкодуванням позивачці моральної шкоди буде 200 000,00 грн. Для визначення цього розміру вони врахували: перенесені позивачкою фізичний біль
від завданих тілесних ушкоджень середньої тяжкості; її моральні страждання,
зумовлені безпомічністю через отримані травми; неможливість вести повноцінне життя у період непрацездатності, приділити належну увагу та турботу неповнолітнім дітям; переживання через поведінку винного у цих її стражданнях страхувальника, який байдуже поставився до наслідків скоєного й ухилився від надання будь-якої допомоги, зокрема матеріальної.
З урахуванням обставин справи, які встановили суди попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що розмір грошового відшкодування
позивачці моральної шкоди, який ці суди визначили згідно з наведеними ними
критеріями, є розумним і справедливим.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 29 червня 2022 року у справі No 477/874/19 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106264704.