Відповідальність за несвоєчасне виконання платіжних доручень у вигляді пені, яку належить сплатити на користь отримувача (стягувача) на підставі абзацу другого пункту 32.2 статті 32 цього Закону, не може покладатися на юридичну особу, що здійснює обслуговування рахунку платника, тобто «банк платника» в розумінні вказаного Закону – Державну казначейську службу України.
Отримувач не позбавлений можливості відновити свої порушені права в порядку відшкодування шкоди, передбаченому абзацом четвертим пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу Державної казначейської служби України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31 березня 2021 року та рішення Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2020 року за позовом ПАТ «Центральна збагачувальна
фабрика «Вуглегірська» до Державної казначейської служби України про стягнення 2 381 717,88 грн, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
На виконання рішення у справі No 910/20652/15 Господарським судом міста Києва видано наказ від 25 травня 2016 року про стягнення з ТОВ «ДВ Нафтогазовидобувна компанія» на користь ПрАТ «ЦЗФ «Вуглегірська»
заборгованості в загальному розмірі 11 809 876,22 грн.
Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у виконавчому провадженні No 51760865 зазначена сума була стягнута в повному обсязі, а грошові кошти перераховані на рахунки Міністерства юстиції України, які обслуговує відповідач.
Подані державним виконавцем платіжні доручення від 02 серпня 2016 року про перерахування на поточний рахунок позивача грошових коштів у сумі 5 792 849,12 грн та від 03 серпня 2016 року про перерахування на поточний рахунок позивача грошових коштів у сумі 5 837 027,10 грн були отримані відповідачем 02 серпня 2016 року та 03 серпня 2016 року відповідно.
У вказаних платіжних дорученнях платником зазначено Міністерство юстиції України, отримувачем – позивача, банком отримувача – АТ «Райффайзен банк Аваль» у місті Києві.
Вказані платіжні доручення не були виконані Казначейством у встановлений чинним законодавством строк, у зв’язку із чим позивач не мав можливості розпоряджатися належними йому грошовими коштами до 01 лютого 2017 року.
Ураховуючи несвоєчасне перерахуванням відповідачем коштів позивачу, ПрАТ «ЦЗФ «Вуглегірська» просив стягнути з Казначейства пеню, передбачену статтею 32 Закону України No 2346-III від 05 квітня 2001 року «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі – Закон No 2346-III), а також інфляційні втрати та 3 % річних.
ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону No 2346-III суб’єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі
(платники, отримувачі) платіжних систем.
Відповідно до абзацу другого пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року No 215 (далі – Положення No 215), Казначейство є учасником системи електронних платежів Національного банку.
Відповідно до підпунктів 13.1, 13.2 розділу 13 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України No 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі – Інструкція No 512/5), у редакції, чинній на час подання до Казначейства платіжних доручень, органи ДВС мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку
депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати
стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку
аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків
здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ
стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
З огляду на аналіз наведених вище норм в сукупності, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами державної виконавчої служби, Казначейством та стягувачем.
Як наслідок, у цих відносинах на Казначейство розповсюджує свою дію Закон No 2346-III та Інструкція No 22.
У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне розглянути твердження скаржника про неможливість застосування до нього санкції, передбаченої в пункті 32.2 статті 32 Закону No 2346-III.
Здійснюючи переказ грошових коштів за відповідним дорученням, скаржник є суб’єктом переказу, який виконує функцію банку під час здійснення такого переказу. Отже, є банком у розумінні положень розділу VII Закону No 2346-III, що спростовує твердження скаржника та доводить, що до нього може бути застосована санкція, передбачена в пункті 32.2 статті 32 Закону No 2346-III.
Разом із цим скаржник стверджує, що він не виконує функцію банку, який обслуговує позивача. Велика Палата Верховного Суду погоджується із вказаним твердженням скаржника з огляду на таке.
Положеннями пункту 32.2 статті 32 Закону No 2346-III закріплено, що у разі
порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей
банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми
простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.
Платник має право на відшкодування банком, що обслуговує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу, встановлених пунктом 30.2 статті 30 цього Закону.
На підставі аналізу вказаного пункту Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що для вирішення питання щодо можливості застосування до скаржника конкретної санкції з усіх передбачених пунктом 32.2 статті 32 Закону
No 2346-III визначальним є встановлення змісту категорії «банк, що обслуговує
отримувача» у цих правовідносинах.
Відповідно до пункту 1.37 статті 1 Закону No 2346-III (в редакції на час подання спірних платіжних доручень) розрахунково-касове обслуговування – послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов’язані із переказом коштів з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому коштів у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами.
Наведене вище свідчить, що переказ коштів з рахунку платника – це послуга, яка надається платнику банком, що його обслуговує, на підставі відповідного договору, укладеного між ними. Разом із цим зарахування суми переказу на рахунок отримувача – це послуга, яка надається отримувачу банком, що його обслуговує, на підставі відповідного договору, укладеного між ними.
У розумінні пункту 32.2 статті 32 Закону No 2346-III банк, який обслуговує отримувача – особа, яка надає отримувачу послуги з розрахунково-касового
обслуговування на підставі відповідного договору, укладеного між ними.
Пункт 1.8 Порядку No 758 свідчить, що Казначейство не є винятком із загального правила. Розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства на підставі відповідного договору.
З огляду на викладене вище, саме по собі зобов’язання скаржника перерахувати кошти виключно позивачеві і нікому іншому не може свідчити про те, що Казначейство виконує функції банку, який обслуговує отримувача. Таке перерахування – це послуга, яка надається платнику згідно з умовами відповідного договору.
Враховуючи обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, матеріали справи не містять доказів укладення відповідного договору між скаржником та позивачем. Отже, позивачем не було доведено, що скаржник є банком, який обслуговує отримувача (ПрАТ «ЦЗФ «Вуглегірська»). Натомість скаржник є банком, який обслуговує платника (Міністерство юстиції України).
З огляду на зазначене вище Велика Палата Верховного Суду висновує, що у цих правовідносинах суд не може застосовувати до скаржника санкції, передбачені абзацом другим пункту 32.2 статті 32 Закону No 2346-III. Відповідальність за несвоєчасне виконання платіжних доручень у вигляді пені, яку належить сплатити на користь отримувача (стягувача), не може покладатись на юридичну особу, що здійснює обслуговування рахунка платника, тобто «банк платника» в розумінні Закону No 2346-III – Державну казначейську службу України.
Разом із цим позивач не позбавлений можливості відновити свої порушені права в порядку відшкодування шкоди, передбаченому абзацом четвертим пункту 32.2 статті 32 Закону No 2346-III.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 липня 2017 року у справі No 760/11577/15-ц, стосовно можливості поширення на відносини щодо затримки платежу з вини банку відправника – органу Державної казначейської служби України наслідків, передбачених законом для відносин між отримувачем та банком, що обслуговує отримувача (абзац другий пункту 32.2 статті 32 Закону No 2346-III).
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 17 серпня 2022 року у справі No 910/10427/19 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/105935911.