Обставини справи
Справа стосувалася стверджуваного втручання у право заявниці на повагу до її сімейного життя за статтею 8 Конвенції через повернення її доньки до свого
звичного місця проживання в Сполучених Штатах Америки. За твердженнями
заявниці, національні суди у відповідному провадженні не врахували найкращі
інтереси дитини, належним чином не розглянули, чи мають місце винятки,
передбачені статтею 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного
викрадення дітей, й належно не оцінили адекватність гарантій, наданих батьком
дитини.
Оцінка Суду
Відповідні принципи втручання у право на повагу до сімейного життя та позитивні зобов’язання держави у справах про повернення дітей згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей
узагальнені в рішенні ЄСПЛ у справі X v. Latvia ([GC], no. 27853/09, §§ 92–108, ECHR 2013) (пункт 52 рішення).
За конкретних обставин цієї справи ЄСПЛ має на меті не перегляд провадження, в результаті якого було ухвалено рішення про повернення, а розгляд виконавчого провадження, в межах якого суди дійшли висновку про наявність підстав для його виконання (див. пункт 42 цього рішення) (пункт 54 рішення).
В цьому контексті ЄСПЛ також підкреслив, що низка питань, порушених
заявницею у виконавчому провадженні в Муніципальному суді вже були чи могли бути порушені під час провадження з повернення, кульмінацією якого стало рішення Конституційного суду від 11 грудня 2018 року (див. пункт 14 цього рішення). Це стосується, зокрема, доводів заявниці щодо застосування винятків, передбачених статтями 12 та 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Справді, у виняткових випадках зміна відповідних фактів між рішенням про повернення та його виконанням може виправдовувати переоцінку (див. Sylvester, цит. в цій справі, § 63, та Makhmudova, цит. в цій справі, § 68). Однак сам лише факт того, що національні процесуальні норми права, зокрема в межах Гаазької конвенції, не дозволяли заявниці отримати від Муніципального суду розгляд питань, висунутих під час провадження з повернення й переглянутих пізніше під час виконавчого провадження, не порушує питання за статтею 8 Конвенції (пункт 55 рішення).
ЄСПЛ відзначив, як було встановлено під час провадження з повернення, що в розумінні Гаазької конвенції заявниця діяла «незаконно», коли утримувала свою дитину в Чеській Республіці (див. пункт 11 цього рішення). Крім того, ЄСПЛ дійшов висновку, що жоден із винятків, наведених у статтях 12 та 13 Гаазької конвенції, не був застосовним. Тому оскільки заявниця добровільно не виконала остаточного рішення про повернення, у зв’язку із чим батько ініціював процедуру судового виконання, суди з виконання судових рішень мали здійснити виконавче
провадження, передбачене національним законом (пункт 56 рішення).
Далі ЄСПЛ наголосив, що, ухвалюючи рішення про повернення дитини до США,
Регіональний суд Брно виходив із того, що, за твердженнями сторін, заявниця буде супроводжувати свою доньку; також не було жодних доказів того, що повернення за цих обставин може завдати дитині фізичної або психологічної шкоди чи помістить її у нестерпне становище. Аби рахувати занепокоєння заявниці щодо житлових умов та поведінки батька дитини в минулому, суд зобов’язав останнього надати заявниці та її доньці придатне житло, тим самим виконавши обов’язок зі вжиття реальних захисних заходів (див. X v. Latvia, цит. в цій справі, §§ 93–108) (пункт 57 рішення).
З матеріалів справи не випливало, що під час виконавчого провадження заявниця навела відповідні об’єктивні причини для виправдання свого нового
бажання не повертатися до США разом із донькою, яке проявилося лише після
провадження з повернення. Вона пояснила свою позицію тільки тим, що батько не дотримав зобов’язання забезпечити житлом (див. пункти 16 та 46 цього рішення), проте, дослідивши докази, таке твердження Регіональний суд відхилив. Суд визнав достатнім, що батько надав укладений на його ім’я договір оренди, ураховуючи, що заявниця відмовилася повернутися до США та співпрацювати з батьком, а тому зрозуміло, чому він не додав її до договору оренди (див. пункти 19–20 цього рішення). У зв’язку із цим ЄСПЛ відзначив, що заявниця не лише декілька років проживала в США, а й набула громадянство цієї країни (див. пункти 5–8 цього рішення). Крім того, видається, що після від’їзду своєї доньки заявниця повернулася проживати до США, де знайшла житло (див. пункт 28 цього рішення) (пункт 58 рішення).
У цьому аспекті ЄСПЛ також посилається на своє рішення у справі Maumousseau and Washington v. France (no.39388/05, § 69, 6 грудня 2007 року), у якому зазначено, що метою Гаазької конвенції є запобігання тому, аби «батько- / мати-викрадач» шляхом спливу часу змогли узаконити на свою користь ситуацію, створену одним із батьків в односторонньому порядку. В цій справі органи влади, серед іншого, підкреслили, що мати всупереч її твердженням може супроводжувати свою доньку до держави її звичного місця проживання, аби відстоювати там свої права. ЄСПЛ вирішив, що цей фактор був ключовим, оскільки мати має необмежений доступ на території відповідної держави й може порушити провадження в компетентних судах цієї держави (там само, § 74) (пункт 59 рішення).
ЄСПЛ згоден із заявницею в тому, що концепція найкращих інтересів дитини має
мати першочергове значення в передбачених Гаазькою конвенцією процедурах.
Водночас не варто втрачати з поля зору того, що одним зі складових елементів цієї концепції є і той факт, що дитина не забирається від одного з батьків і не утримується з другим, який справедливо або помилково вважає, що його право щодо дитини є важливим або більш важливим (див. Eskinazi and Chelouche v. Turkey (dec.), no.14600/05, ECHR 2005-XIII (витяги)) (пункт 60 рішення).
В цій справі в межах виконавчого провадження Регіональний суд зрештою
дійшов висновку, що найкращі інтереси дитини вимагають, аби вона була швидко повернута до США. Між іншим, суд відзначив, що оскільки рішення про повернення набрало законної сили, можливості з’ясовувати правильність цього рішення з точки зору суті або ж розглядати обставини, які призвели до його ухвалення, немає. Заразом, зауважуючи обсяг справи та сферу розгляду ЄСПЛ (пункти 42 та 54 цього рішення), не можна стверджувати, що Регіональний суд не врахував обставини / події, які виникли після прийняття рішення про повернення дитини. Справді, з рішення цього суду від 4 червня 2019 року вбачалося, що останній дослідив декілька нових, поданих заявницею медичних та психологічних висновків, проте дійшов висновку, хоч і стисло, що вони не демонстрували будь-яку зміну ситуації дитини порівняно з тією, що досліджувалася під час провадження з повернення (див. пункт 20 цього
рішення) (пункт 61 рішення).
Зрештою ЄСПЛ підкреслив, що спосіб приведення рішення у виконання (див. пункт 24 цього рішення) здебільшого був результатом постійної відмови заявниці добровільно передати дитину її батьку попри рішення суду, що набрало законної сили понад шість місяців тому, і її ставлення до батька. Конституційний суд Чехії у своєму рішенні від 16 липня 2019 року (див. пункт 27 цього рішення) вказав на нездатність заявниці та її чоловіка досягти згоди, що вимагало стабілізації (пункт
62 рішення).
За цих обставин ЄСПЛ вважає, що розгляд національними судами вимог заявниці, висунутих нею під час виконавчого провадження, відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 Конвенції, і що рішення про приведення до виконання рішення суду про повернення доньки не порушувало
цього положення (пункт 63 рішення).
Висновок
Відсутність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 12 травня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.