Обставини справи
Справа стосувалася кримінального провадження проти заявника, директора компанії, в рамках якого його було визнано винним у несплаті податків з використанням правових презумпцій.
У 2001–2006 роках заявник на запрошення двох інших директорів був
співдиректором компанії М. (25 % акцій), у якій він уже працював до цього. Упродовж 2003–2006 років компанія М. не подавала до органів влади відповідні податкові форми та звітність про виплати попереднього податку й національних страхових внесків в інтересах своїх працівників. Після того, як у 2006 році заявник пішов з компанії, під керівництвом інших двох директорів компанія стала неплатоспроможною та була визнана банкрутом.
У 2011 році податкові органи зобов’язали заявника сплатити приблизно 323 500 євро заборгованості з податків від імені компанії.
Заявник стверджував, що він не знав про таку ситуацію, оскільки займався лише
продажами (такою була його робота з 1996 року, коли він працював у цій компанії). Справді, оскільки на практиці він нічого не знав про адміністрування, заявник закликав інших директорів найняти фінансового контролера, що вони фактично і зробили.
У березні 2011 року проти заявника було розпочато кримінальне провадження за неподання відповідних податкових форм відповідно до пунктів 1, 2 статті 23 глави 372 законів Мальти. Рішенням від 23 березня 2012 року Суд магістрату визнав заявника винним у пред’явленому йому обвинуваченні та оштрафував його на 400 євро без вимоги сплатити додаткові штрафи з огляду на те, що той більше не представляв компанію М.
Генеральний прокурор подав апеляцію, в якій просив суд застосувати до заявника додатковий щоденний штраф. Заявник також подав апеляцію, стверджуючи, що його обвинувальний акт стосувався не невдалої оплати, а виключно невдалої подачі декларації; що він не знав про ситуацію, яка склалася, і завжди діяв добросовісно і старанно та що обвинувачення проти нього було відстрочене, оскільки він покинув компанію в 2006 році і більше не міг діяти від її імені. Більше того, він стверджував, що закон був неналежно сформульований, оскільки така дія не може бути відстрочена в часі до моменту, поки не буде вчинена, тобто до моменту здійснення платежу.
Рішенням від 6 грудня 2012 року Апеляційний суд підтвердив рішення суду першої інстанції та оштрафував заявника на 400 євро та наклав щоденний штраф, тобто до сплати вийшло 323 500 євро.
Було встановлено, що спірне правопорушення триває і приписи діятимуть до правопорушника (незалежно від того, чи лишався він директором компанії чи ні)
до моменту здійснення платежу. Не можна було підтримати його захист неможливості виконати поставлене йому у вимогу зобов’язання, коли він вже не був директором, оскільки у його випадку це було спричинено саме його власним бажанням покинути компанію тоді, коли такі внески вже сплачувалися. Інакше було б у випадку, якби заявника звільнили або якби він захворів.
До того ж, на думку Апеляційного суду, Закон про тлумачення не застосовувався
до заявника, враховуючи те, що він випливав із спеціального закону, що охоплює
фіскальні заходи, вжиті Урядом. Із цього випливало, що директор компанії мусить виконувати зобов’язання, передбачені цим законом, на користь податкового уповноваженого, і не можна стверджувати, що інша особа була працевлаштована для адміністрування та роботи з документацією компанії.
Заявник надалі звернувся також до Конституційного суду, поскаржившись на те,
що він зазнав несправедливого судового розгляду (щодо розумних строків, презумпції невинуватості, захисту неможливості виконати поставлене йому у вимогу зобов’язання тощо). Однак суд відхилив його скаргу, вказавши, серед іншого, на те, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ суд не зобов’язаний давати детальні відповіді на кожен аргумент сторін, окрім того, не було й порушень щодо питань розумного строку, оскільки стаття 6 Конвенції починає застосовуватися тоді, коли особа була повідомлена про кримінальне розслідування, а не раніше. Після того, як стаття 6 стала застосовною до справи заявника, її розгляд тривав лише шістнадцять місяців у двох інстанціях, а тому її було вирішено впродовж розумного строку.
Заявник скаржився на підставі пункту 2 статті 6 Конвенції на те, що до нього
застосовувалася презумпція вини на підставі того, що ситуація, яка впливала на його обвинувачення, була прихована від нього.
Оцінка Суду
ЄСПЛ відзначив, що не оскаржувався той факт, що за мальтійським законодавством директор несе відповідальність за будь-яку дію, яка за законом має бути вчинена компанією, і в цій справі йшла мова про презумпцію законності. Також не оскаржувалося те, що стаття 13 Закону про тлумачення передбачала шляхи, за допомогою яких директор може себе виправдати, а саме якщо він / вона доведе, що правопорушення було вчинено без його / її відома і що він / вона проявляли всю відповідну ретельність для запобігання вчинення правопорушення (див. пункт 29 цього рішення). Це положення було визнано Судом сумісним з пунктом 2 статті 6 Конвенції, оскільки умови, які вимагалися від заявника для доведення того, що він фактично не знав про правопорушення та не проявив халатності у виконанні своїх зобов’язань як посадова особа компанії, не суперечили одна одній і не накладали безумовну / беззаперечну презумпцію (див. A.G. v. Malta, Commission decision, No 16641/90, 10 грудня 1991 року) (пункт 49 рішення).
Проте Суд підкреслив, що, на думку Апеляційного суду, стаття 13 Закону про
тлумачення (яка могла б забезпечити заявникові як директору можливий захист)
не була застосовною у справі заявника (див. пункт 16 цього рішення). Тому під час кримінального провадження проти нього можливість спростування презумпції своєї вини як директора обмежувалася захистом неможливості виконати поставлене йому у вимогу зобов’язання, який, на думку Апеляційного суду, не був доведений (див. пункти 14–15 цього рішення). (пункт 50 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що сторони не уточнювали ступінь такого захисту. Водночас
видається очевидним, що обсяг його застосування є більш обмеженим, аніж за статтею 13 Конвенції. Однак Суд вважав, що заявник не залишився без жодного засобу захисту (див., mutatis mutandis, Müller v. Austria, No 12555/03, § 34, 5 жовтня 2006 року). Йому було дозволено викласти свою позицію та надати відповідні докази в національних судах, наділених повною юрисдикцією. Суд Магістратів відхилив усі доводи захисту на підставі його власних показань, а Кримінальний апеляційний суд також детально оцінив обґрунтованість його аргументів на користь захисту неможливості (пункт 51 рішення).
Крім того, ЄСПЛ відзначив, що Конституційний суд не підтвердив висновку,
що стаття 13 Закону про тлумачення була незастосовною. Замість цього він встановив, що навіть припустивши, що вона була застосовною, докази, надані органам конституційної юрисдикції, свідчили, що елементи в підтримку захисту за статтею 13 Закону про тлумачення були відсутні. Суд підкреслив, що хоча до функцій органів конституційної юрисдикції не належить визначення вини чи невинуватості обвинуваченого, їхні висновки стосовно цього захисту підкріплюють висновки судів кримінальної юрисдикції. Заявник, який в Суді оскаржував цей доказ, не скаржився на те, що він не міг подати / надати всі відповідні докази до органів конституційної юрисдикції (пункт 52 рішення).
Також Суд підкреслив, що в кримінальному провадженні від обвинувачення
вимагалося довести, що заявник був директором компанії на час подій, компанія
не виконувала відповідні податкові зобов’язання і не сплатила певну суму податку. Елементи, що були доведені стороною обвинувачення, не оскаржувались заявником. ЄСПЛ не вбачив жодних вказівок на те, що національні суди застосували національні норми щодо тягаря доказування у спосіб, несумісний з презумпцією невинуватості. Зокрема, заявник не пояснив, чому покладений на нього тягар доказування був непід’ємним тією мірою, якою його захист не мав жодних шансів на успіх. Як відзначили національні суди, захист неможливості виконати поставлене йому у вимогу зобов’язання може бути підтриманий за різних обставин (див. пункт 15 рішення) (пункт 53 рішення).
Суд також відзначив, що нічого не вказувало на те, що кримінальні суди при
виконанні своїх функцій виходили з презумпції вини заявника (див., mutatis
mutandis, Hansen v. Denmark, (dec.) No 28971/95, 16 березня 2000 року). Далі у відповідь на аргумент заявника стосовно відсутності злочинного наміру / умислу (див. пункт 35 цього рішення) Суд повторив, що Договірні держави в принципі і за конкретних умов можуть карати за простий чи об’єктивний факт як такий незалежно від того, є він результатом злочинного наміру / умислу чи недбалості (див. загальні принципи, наведені в пункті 46 цього рішення) (пункт 54 рішення).
ЄСПЛ врахував фінансові інтереси держави з питань податків, оскільки податки
є головним ресурсом доходу держави (див., Janosevic, цит. вище, § 103, та Västberga Taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden, No 36985/97, § 115, 23 липня 2002 року). Крім того, ця справа також стосувалася несплати внесків до системи національного страхування, які використовуються для фінансування виплат із соціального забезпечення та охорони здоров’я, що становлять значний інтерес для держави. З урахуванням того, що такі внески частково сплачуються роботодавцями, які здебільшого утворені як, inter alia, юридичні особи, роль директорів / керівників у такій системі набуває важливого значення. Тому, на думку Суду, було б розумно передбачити в законі що останній, беручи на себе виконання повноважень директора, бере на себе й зобов’язання виконувати відповідні податкові зобов’язання для того, щоб забезпечити функціональну
систему в інтересах усіх осіб, яких це стосується, поки деякі засоби захисту будуть залишатись у розпорядженні обвинуваченого (пункт 55 рішення).
Беручи до уваги наведене вище, Суд дійшов висновку, що презумпція за мальтійським законодавством про те, що директор є відповідальним за будь-яку дію, яку за законом має здійснити компанія, за обставин цієї справи не була
необґрунтованою (пункт 56 рішення).
Висновок
Відсутність порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 3 червня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.