Обставини справи
У 1996 році заявникам було виділено кімнату в гуртожитку колишнього
державного підприємства, Відкритого акціонерного товариства «Черкасибудматеріали» (далі – ВАТ), де вони проживали родиною і офіційно були зареєстровані. У 2002 році у зв’язку з реконструкцією гуртожитку заявники тимчасово переселилися до іншого місця проживання.
Згодом ВАТ отримало дозвіл на проведення реконструкції гуртожитку під
житловий будинок та розпочало будівельні роботи. Заявники самовільно
вселилися до гуртожитку ВАТ, який на той час перебував на реконструкції.
ВАТ подало цивільний позов проти заявників, вимагаючи їх виселення.
Придніпровський районний суд міста Черкаси (далі – районний суд) задовольнив позов ВАТ. Заявники подали апеляційну скаргу, яку Апеляційний суд Черкаської області задовольнив та, посилаючись на статті 100–102 Житлового кодексу України, встановив, що виселення заявників було можливим лише в разі надання їм іншого жилого приміщення. Касаційну скаргу було відхилено.
ВАТ подало другий цивільний позов проти заявників, вимагаючи виселити їх з реконструйованого будинку, оскільки вони самовільно вселилися та не уклали з ним договір найму. Районний суд постановив виселити заявників. Заявники
подали апеляційну скаргу, яку було відхилено. У відкритті касаційного
провадження за касаційними скаргами заявників і прокурора, який долучився до провадження і також подав касаційну скаргу від імені заявників, було відмовлено. У 2009 році заявників було виселено.
Оцінка Суду
Суд повторює, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справах «МакКанн проти Сполучного Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява No 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року та «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява No 30856/03, пункт 41, від 2 грудня 2010 року). Втручання порушує статтю 8 Конвенції за винятком випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей,
наведених у пункті 2, і, крім того, є «необхідним у демократичному суспільстві»
для досягнення цих цілей (див., серед інших джерел, рішення у справі «Федоров
та Федорова проти України» (Fyodorov and Fyodorova v. Ukraine), заява No 39229/03, пункт 83, від 7 липня 2011 року). Принцип законності в розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права (див. рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява No 47143/06, пункт 228, ЄСПЛ 2015). Хоча Суд має лише обмежені повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що під час застосування закону в конкретній справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення чи дійти непередбачуваних висновків (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine), заява No 4909/04, пункт 40, від 10 лютого 2011 року з подальшими посиланнями; згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 43 та рішення у справі «Алтай проти Туреччини (No 2)» (Altay v. Turkey (no. 2)), заява No 11236/09, пункти 54–55 та 57, від 9 квітня 2019 року).
Розглядаючи обставини цієї справи в контексті вказаних принципів, Суд зазначає, що сторони не оскаржують наявність втручання у права заявників за Конвенцією. Суд вважає, що, хоча рішення про виселення в цій справі було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію
держави, яка була втручанням у право заявників на повагу до їхнього житла
(див., наприклад, рішення у справах «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia),
заява No 7177/10, пункти 37–40, від 18 липня 2013 року та «Вржіч проти Хорватії»
(Vrzić v. Croatia), заява No 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).
Оцінюючи, чи було це втручання «згідно із законом», Суд бере до уваги відповідний історичний контекст. З наявних у Суду матеріалів справи вбачається,
що на момент подій, які стали підставою для подання цієї заяви, Україна
перебувала в процесі швидкого переходу від радянської моделі управління
ресурсами до вільної ринкової економіки, який передбачав серйозну
реструктуризацію житлового сектору. У радянський період будинків, які належали «громадянам», було обмаль, а в більшій частині житлових будинків, які належали до «громадського» житлового фонду, мешкали захищені («постійні») наймачі (див. для порівняння згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), пункт 48). Такі договори найму могли бути розірвані лише за обмеженого переліку обставин, прямо передбачених законом (див. статтю 9 Житлового кодексу України, наведену в пункті 38).
Перехід до ринкової економіки призвів, inter alia, до збільшення можливостей
отримання житла у приватну власність та вимагав серйозного перегляду
відповідної державної політики та супровідної нормативно-правової бази.
Тим часом формулювання статті 4 Житлового кодексу України, яка була ухвалена в 1983 році і після внесення певних змін досі залишається чинною, передбачає, що поняття «приватний житловий фонд» обмежується будинками, які належать «громадянам» (див. пункт 38). Житловий кодекс України прямо не посилається на будинки, що належать юридичним особам на праві приватного користування.
За конкретних обставин цієї справи вбачається, що зазначений гуртожиток
ВАТ, який колись перебував у державній власності, був у певний момент переданий Фондом державного майна України підприємству під час перетворення останнього з державного підприємства у ВАТ. Матеріали справи не містять інформації щодо точного часу або умов передачі гуртожитку в приватну власність.
Однак з наявних документів вбачається, що до кінця проведення реконструкції гуртожитку та його реєстрації як житлового будинку права заявників на користування житлом послідовно розглядалися як органами державної влади,
так і самим ВАТ як безстроковий найм, який охоплювався положеннями глави 2
розділу III Житлового кодексу України, застосовної до державного та громадського житлового фонду (див. пункти 8, 9, 10, 18, 20 та 33). Відмовляючи в задоволенні позову про виселення заявників під час першого провадження, національні суди у своїх остаточних рішеннях вирішили, що питання щодо найму жилого приміщення заявниками, inter alia, охоплювалося статтями 100–102 Житлового кодексу України (застосовними до «громадського житлового фонду», див. пункт 39). Відповідно до цих висновків ані тимчасове переселення заявників, ані реконструкція колишнього гуртожитку не позбавили їх прав користування цим житлом.
На противагу цим висновкам під час другого провадження, яке призвело до виселення заявників, судові органи вирішили, що питання щодо найму ними
жилого приміщення регулювалося главою 6 розділу ІІІ Житлового кодексу
України, застосовною до «приватного житлового фонду» (див. пункт 40). Таким
чином, відповідно до статей 158 та 165 цієї глави переобладнання приміщень
звільнило ВАТ від обов’язку надавати заявникам житло. У рішенні районного суду від 2 червня 2008 року не було наведено жодних правових підстав, згідно з якими статті 100–102 ставали незастосовними, як це було встановлено під час першого провадження. Апеляційний суд у своїй ухвалі від 7 травня 2009 року та Уряд у своїх зауваженнях спробували обґрунтувати цей висновок, зазначивши, що від самого початку найму цього жилого приміщення заявники, які не працювали у ВАТ, не могли мати право на гарантії «безстрокового найму». Однак така позиція суперечить висновкам, зробленим в остаточних рішеннях, ухвалених судами під час першого провадження про виселення (див. пункти 18 та 20).
Суд також зазначає, що прокуратура оскаржила цю позицію, звернувшись із касаційною скаргою від імені заявників та вважаючи, що у їхній справі були застосовними гарантії щодо безстрокового найму житла. Заявники також звернулися з касаційною скаргою, стверджуючи, що статті 158 та 165 Житлового
кодексу України могли застосовуватися лише до жилих приміщень, що належали
«громадянам», тоді як власником їхнього жилого приміщення було «відкрите
акціонерне товариство». Однак Верховний Суд України відмовив у відкритті
касаційного провадження за обома цими касаційними скаргами.
З огляду на очевидно суперечливі рішення національних судів і, крім того,
враховуючи ненадання Верховним Судом України пояснення, чому він відмовився розглядати аргументи, висунуті заявниками та прокуратурою в їхніх касаційних скаргах, виселення не могло бути сумісним із принципом верховенства права та вважатися позбавленим свавілля. Таким чином, воно не могло задовольнити вимогу законності, передбачену статтею 8 Конвенції.
Отже, у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.
Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники також скаржилися, що висновки
національних судів під час другого провадження проти них становили порушення
принципу правової визначеності й суди не розглянули ключові аргументи, висунуті заявниками на свій захист.
Беручи до уваги конкретні обставини справи та доводи сторін, Суд вважає, що в цій заяві основне юридичне питання стосувалося законності виселення заявників. Розглянувши це питання за статтею 8 Конвенції, Суд зробив висновок, що немає потреби в ухваленні окремого рішення щодо цієї частини заяви (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v.
Romania) [GC], заява No 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014 з подальшими посиланнями).
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 14 січня 2021 року та є остаточним.