Обставини справи
Справа стосувалася режиму заборони розмовляти з ув’язненими з інших камер
установи виконання покарань, у якій заявник відбував своє покарання у вигляді
довічного позбавлення волі.
13 червня 2009 року заявник привітався з іншим ув’язненим під час прогулянки на подвір’ї тюрми. Охоронець зауважив, що контакти заборонені, і повідомив про
інцидент адміністрацію установи. В результаті заявника офіційно притягнули до дисциплінарної відповідальності («винесено попередження».
Заявник подав адміністративну скаргу, яка була відхилена судами двох інстанцій з огляду на те, що вони не могли розглядати такі скарги (юрисдикційні підстави).
Касаційна скарга також була відхилена Вищим адміністративним судом України.
Заявник звернувся з позовом проти установи виконання покарань до цивільних
судів, вимагаючи визнання дисциплінарного стягнення незаконним та стягнення
відшкодування шкоди. Цей позов було відхилено судами першої та апеляційної
інстанцій із юрисдикційних підстав; заявнику було відмовлено в подачі касаційної скарги.
У період із 2009 року по 2017 рік заявник щонайменше тринадцять разів безуспішно скаржився на погіршення свого фізичного та психічного здоров’я через відсутність контактів з іншими ув’язненими і звертався за медичною та психологічною допомогою із цього приводу. Він також безуспішно намагався отримати доступ до професійно-технічної підготовки.
Посилаючись на статтю 3 Конвенції (заборона катування) і статтю 13 Конвенції
(право на ефективний засіб юридичного захисту) у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, статтею 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя) і пунктом 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), заявник скаржився на постійну заборону спілкуватися з іншими ув’язненими, а також на відсутність ефективного засобу правового захисту у відповідь на його скарги.
Оцінка Суду
Стаття 3 Конвенції
ЄСПЛ зазначив, що юридична підстава заборони спілкування з іншими ув’язненими була скасована ще у 2015 році. Однак ця заборона застосовувалася до заявника щонайменше за десять років до її скасування та, можливо, продовжувала застосовуватися і після цієї дати.
Умови, в яких утримувався заявник, зводилися до систематичної сегрегації.
Позбавлення ув’язнених права розмовляти один з одним становить порушення
Європейських пенітенціарних правил, лишаючи їх «адекватного рівня людської та соціальної взаємодії».
ЄСПЛ вважав, що обтяжувальними факторами є такі обставини: майже постійне
перебування заявника в камері, лише з короткою прогулянкою на свіжому повітрі та без будь-якої цілеспрямованої діяльності; ця заборона вводиться автоматично виключно на основі ухваленого вироку без будь-якої можливості її перегляду; тривалість застосування такого заходу; погіршення стану здоров’я заявника та відсутність будь-якої адекватної реакції на його скарги щодо цього й прохання надати допомогу.
Загалом ЄСПЛ визнав, що заборона на спілкування заявника з іншими ув’язненими з урахуванням згаданих аспектів є нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням, що становить порушення Конвенції.
Інші статті Конвенції
ЄСПЛ відзначив, що національні суди відмовили в розгляді скарг заявника з підстав відсутності юрисдикції, що, на жаль, було типовим в українській судовій
практиці. ЄСПЛ вважав, що саме тому заявник не мав доступного засобу юридичного захисту, що є порушенням статті 13 Конвенції у поєднанні з її статтею 3. ЄСПЛ також зазначив, що зміни законодавства у 2015 році надали можливість ув’язненим, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, оскаржувати законність будь-яких дисциплінарних покарань, накладених на них у зв’язку із забороною, і вказав, що очікується, що особи, засуджені до довічного позбавлення волі, будуть подавати такі скарги згідно зі зміненими нормами законодавства.
Враховуючи інші висновки, ЄСПЛ постановив, що немає необхідності розглядати
скарги за статтями 8 та пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 3 Конвенції (заборона катування).
Порушення статті 13 Конвенції (ефективний засіб правового захисту).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 16 грудня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.