Засудження працівника в’язниці за надання інформації журналісту про діяльність установи в обмін на гроші не порушує Конвенцію

Обставини справи

Заявник – працівник в’язниці у відповідний час – протягом декількох років
передавав інформацію про в’язницю, в якій працював, журналісту таблоїдного видання в обмін на гроші. У 2011 році було розпочато публічне розслідування («розслідування Левесона») поведінки деяких журналістів, які працюють у друкованих періодичних виданнях Великої Британії, а поліція розпочала кримінальне розслідування (операція «Ельведен») щодо тверджень про неправомірні виплати державним службовцям від деяких журналістів. Працівники правоохоронних органів звернулися до власника газети «Mirror Group Newspapers» (далі – «MGN») з метою отримання інформації про державних службовців, яким було сплачено кошти за інформацію. Між поліцією та «MGN» було погоджено Меморандум про взаєморозуміння щодо добровільного надання матеріалів у межах «Операції Ельведен» (далі – Меморандум).

У межах цього Меморандуму «MGN» розкрила ім’я заявника поліції. Згодом його
було засуджено за неправомірні дії на державній службі та призначено покарання у виді двадцяти місяців позбавлення волі. Заявник оскаржував обвинувальний вирок і призначене покарання, проте безуспішно.

Посилаючись на статтю 7 Конвенції, заявник скаржився, що правопорушення у вигляді посадового проступку є надто невизначеним, щоб він міг передбачити, що в результаті своїх дій він буде підданий кримінальному переслідуванню.

З урахуванням статті 10 Конвенції заявник скаржився, що розкриття «MGN» його
особи поліції, його подальше обвинувачення й засудження становили порушення його права на захист як журналістського джерела за статтею 10 Конвенції.

Оцінка Суду

Право. (a) Стаття 7 Конвенції:

Заявник стверджував, що зміст правопорушення був занадто невизначеним,
аби відповідати вимогам статті 7 Конвенції; його заперечення щодо чіткості складу правопорушення переважно стосувалося критерію тяжкості – одного із чотирьох елементів злочину, сформульованого Апеляційним судом у довідці Генерального прокурора (No 3 від 2003 року).

Відправною точкою для ЄСПЛ стало роз’яснення критерію тяжкості, наведене в довідці Генерального прокурора (No 3 від 2003 року). Там Апеляційний суд указав на роль мотивів, якими керувався державний службовець, обставини, за яких мала місце оскаржувана поведінка, та наслідки порушення у встановленні того, чи було досягнуто необхідний ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Той факт, що заявникові платили за розголошення відповідної конфіденційної
інформації, безперечно, стосувався його мотиву у вчиненні протиправних дій, а також становив частину обставин, за яких така поведінка мала місце. Отже, перед тим, як розпочинати таку поведінку, заявникові мало би бути очевидним те, що прийняття ним коштів в обмін на розповіді, ймовірно, є фактором, який буде врахований судом при оцінці того, чи було вчинено правопорушення. ЄСПЛ погодився із суддею суду першої інстанції в тому, що факт того, що заявник вирішив виписати своєму сину декілька чеків / рахунків, міг слугувати для висновку про обізнаність заявника в тому, що він робить, неправильність таких дій і порушення цим службових обов’язків. Зокрема, ЄСПЛ вважав, що спроба приховати кошти демонструє, що заявник добре усвідомлював потенційне значення того, яку роль виплата грошей могла б відіграти в будь-якому
подальшому розслідуванні протиправних дій. Заявник стверджував, що важливість виплат для встановлення правопорушення не була повністю очевидною до ухвалення наступного рішення національного суду. Однак виплата була лише одним з елементів, який враховували національні органи державної влади при встановленні необхідного ступеня тяжкості вчинення правопорушення. Далі ЄСПЛ повторив, що стаття 7 Конвенції не виключає поступового уточнення норм кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення і що будь-який розвиток подальшої судової практики відповідав суті правопорушення і міг бути обґрунтовано передбачуваним.

Також заявникові мало бути очевидним, ураховуючи зміст довідки Генерального
прокурора (No 3 від 2003 року), що наслідки його дій будуть узяті до уваги при
встановленні того, чи було виконано перевірку тяжкості правопорушення. Національні суди вказали на підозри, які виникли щодо невинних працівників у результаті витоку інформації з невстановленого джерела, демонізовану в ЗМІ шкоду ув’язнених і загальну ворожнечу та недовіру, викликану витоком інформації як серед ув’язнених, так і між ув’язненими і працівниками. Крім цього, національні суди зауважили, що корупція серед працівників тюрми в масштабах, як у випадку заявника, підірвала довіру громадськості до пенітенціарної служби. Такі наслідки мали серйозний характер, і відсутні підстави стверджувати, що будь-який із висновків національних судів не був непередбачуваним чи неочікуваним.

Насамкінець опис самого критерію тяжкості вчинення злочину в довідці Генерального прокурора (No 3 від 2003 року) свідчить про те, що обсяг і масштаб
розглядуваної поведінки могли бути важливим фактором при оцінці ступеня тяжкості. Як зазначали національні суди, заявник надавав газеті інформацію в обмін на гроші у 40 випадках упродовж 5 років, що є грубим порушенням правил, про які він був добре обізнаний. Заявник стверджував, що його поведінка повинна каратись лише в межах дисциплінарного провадження, а не кримінального. Однак поведінка не виходила за межі кримінального закону лише тому, що вона також була дисциплінарним правопорушенням.

ЄСПЛ не виключив виникнення випадків, коли з огляду на їх фактичні обставини,
обвинувачення та засудження за неправомірні дії на державних посадах неможливо було б передбачити. Однак з огляду на вищезазначені причини ЄСПЛ не вважав обвинувачення та засудження заявника таким випадком. Загалом ЄСПЛ переконався в тому, що заявник повинен був знати, за необхідності – після звернення за юридичною консультацією, що, надаючи журналісту інформацію про внутрішню діяльність в’язниці в обмін на гроші протягом п’ятирічного періоду, він ризикував бути визнаний винним у вчиненні правопорушення у сфері службової діяльності.

Висновок: відсутність порушення (одноголосно).

(b) Стаття 10 Конвенції: (i) Розкриття особи заявника

Заявник скаржився на те, що розкриття його особи компанією «MGN» було
не добровільним, а спричинене неналежним тиском з боку правоохоронних органів, а отже, подібним до вимушеного розголошення державою його імені
як журналістського джерела. Однак, як зазначив Апеляційний суд, посилання судді першої інстанції на мотивацію «MGN» у наданні допомоги поліції не може бути прирівняне до висновку, що на «MGN» чинився тиск з метою розкриття імені заявника. Умови Меморандуму про взаєморозуміння дозволяли «MGN» відмовити в розкритті інформації на підставі статті 10 Конвенції, включаючи право на захист джерел інформації журналістів. «MGN» користувалася доступом до юридичної допомоги, і, як визнав Апеляційний суд, було неможливо уявити, щоб компанія неретельно розглянула питання доцільності розкриття інформації поліції в контексті розголосу, який привернули до себе операція «Ельведен» та «розслідування Левесона». За таких обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що розголошення було «справді добровільним».

За відсутності будь-якого примусу «MGN» у розкритті імені заявник не продемонстрував того, що розкриття покладалося на державу-відповідача, і відсутні були підстави стверджувати, що, лише вимагаючи інформацію, погодившись на Меморандум про взаєморозуміння або схвалюючи отримання інформації, поліція втрутилась у права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції.

Висновок: неприйнятна (одноголосно).

(ii) Обвинувачення та засудження заявника

Обвинувачення та засудження були передбачені законом і переслідували законні
цілі в забезпеченні громадської безпеки, запобіганні беззаконню або злочинності, захисту здоров’я або моралі, репутації чи прав інших осіб, а також запобіганні розголошенню інформації, отриманої таємно.

Щодо того, чи були необхідними обвинувачення та засудження заявника в демократичному суспільстві, не може бути сумнівів у тому, що він свідомо вчинив дії, які суперечили вимогам його посади державного службовця, і що сфера та масштаби його протиправної поведінки були значними. У цьому контексті ЄСПЛ також надав велике значення серйозній шкоді, заподіяній іншим ув’язненим, персоналу та довірі громадськості до пенітенціарної служби внаслідок поведінки заявника. Отже, існував сильний суспільний інтерес у притягненні його до відповідальності з метою збереження цілісності й ефективності роботи в’язниці та довіри громадськості до неї.

З іншого боку, національні суди зазначили, що більшість інформації, розкритої
заявником, не становила суспільного інтересу, а також заявник не був першочергово мотивований побоюваннями у громадських інтересах: натомість суддя, який ухвалив рішення, встановив, що заявник був мотивований грошима та сильною неприязню до керівника в’язниці. Окрім того, оскільки заявник не заявляв перед ЄСПЛ, що він діяв як викривач, у ЄСПЛ не було необхідності з’ясовувати, чи займало центральне місце у судовій практиці питання викривання, а саме чи існували будь-які альтернативні канали або інші ефективні засоби для того, щоб заявник міг усунути ймовірне протиправне діяння, яке він мав намір розкрити (порівняйте рішення ЄСПЛ у справі Guja v. Moldova [ВП]). ЄСПЛ, зокрема, зауважив, що суддя, який призначив покарання, вказав на той факт, що заявник, ураховуючи його членство у профспілці, міг використовувати офіційні канали для розповсюдження інформації, якби його цікавили лише суспільні інтереси.

Отже, причини для пред’явлення обвинувачення та засудження заявника були
відповідними й достатніми.

Висновок

Відсутність порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону).

Відсутність порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 6 липня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.