Зміна статі як підстава для обмеження батьківських прав і побачень заявниці з дітьми: порушення Конвенції

Обставини справи

Справа стосувалася рішення суду про позбавлення А. М. права на спілкування з дітьми, оскільки на час подій вона перебувала в процесі гендерної зміни.

Заявниця є жінкою-трансгендером, яка пройшла медичний та юридичний
трансгендерний перехід (від чоловіка до жінки). Вона була одружена і має двох дітей, які народилися до зміни нею статі. Після розірвання шлюбу мати дітей успішно порушила судове провадження, обмеживши батьківські права заявниці та позбавивши її будь-яких контактів з дітьми. Апеляційна та касаційна скарги заявниці були відхилені. Заявниця не могла отримати будь-яку інформацію про дітей та їхнє місцеперебування.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного
життя) й статтю 14 Конвенції (заборона дискримінації), заявниця скаржилася, що обмеження її батьківських прав не було необхідним у демократичному суспільстві й було дискримінацією.

Оцінка Суду

Стаття 35 § 3 (а) Конвенції

У випадках, які виникають унаслідок подібних суперечок між батьками, саме один з батьків, якому доручено піклуватися про дитину, має її захищати. За таких ситуацій статус біологічного батька / матері не може розглядатися як достатня підстава для подачі заяви від імені дитини. Тим самим, беручи до уваги свою усталену практику із цього питання та конкретні обставини цієї справи, Суд відхилив заяву, оскільки вона була подана заявницею від імені своїх дітей.

Стаття 8 Конвенції

Безперечним було те, що національні суди обмежили батьківські права заявниці
та позбавили її контактів зі своїми дітьми через зміну статі, нібито негативний вплив від спілкування з нею й інформацію про те, що така зміна може вплинути на психологічне здоров’я та розвиток дітей. Хоча завдання Суду не полягає в заміщенні органів влади при розгляді цих питань, він повинен був переконатись, що національні суди, ухвалюючи свої рішення, провели глибоке вивчення всієї сімейної ситуації та цілого ряду інших важливих факторів і надали з важену й обґрунтовану оцінку відповідних інтересів кожної особи, постійно дбаючи про те, щоб визначити, яке рішення буде найкращим для дитини. У цій справі Суд установив, що це не було так і, відповідно, обмеження батьківських прав заявниці та її контактів з дітьми не було «необхідним у демократичному суспільстві». Дійшовши такого висновку, Суд врахував наведені нижче фактори.

Національні суди надали значну вагу оцінкам психіатричної експертизи заявниці
та її дітей і, беручи до уваги результати їх психологічного тестування, вік та відсутність психотерапевтичної практики з усунення негативних психологічних наслідків для дітей батьків-трансгендерів, дійшли висновку, що інформація про зміну заявницею статі могла мати негативний вплив на психологічне здоров’я дітей. Однак Суд висловив занепокоєння тим, що експерти дійшли свого несприятливого висновку після того, як прямо визнали відсутність достовірних наукових досліджень щодо трансгендерного батьківства. У всіх експертних звітах також не було жодних вказівок на те, як інформація про зміну заявницею статі представляла ризик для психологічного здоров’я та розвитку її дітей, або будь-якої вказівки, як цей ризик можна було зменшити.

Доступні міжнародні матеріали були одностайними в тому, що національні суди,
ухвалюючи рішення про обмеження батьківських прав та контактів, повинні прагнути (1) залишати дітей разом з батьками та, у разі їх розлучення, регулярно підтримувати прямий контакт між ними, (2) першочергово враховувати найкращі інтереси дитини та (3) оцінювати всю ситуацію в сім’ї за допомогою пильної та індивідуальної перевірки. Заяви третіх сторін також підтримували ці принципи, зокрема, висвітлюючи необхідність уникати опори на негативне сприйняття та упередження щодо трансгендерного батьківства. Проте у цій справі рішення національних судів не відповідали вищезазначеним вимогам. Більш конкретно, хоча суди врахували думку матері, її побоювання щодо можливого негативного впливу зміни заявницею статі на дітей, конфлікти між батьками та висновки соціальних служб, вони переважно покладалися на висновки експертів без ретельного їх вивчення у конкретних обставинах усієї сімейної ситуації. Це відбулося, незважаючи на визнану самими експертами відсутність наукових досліджень в підтримку їхніх висновків й очевидну відсутність пояснень щодо того, як контакт заявниці зі своїми дітьми міг негативно вплинути на їхнє психологічне здоров’я. Хоча висновки експертних оцінок у будь-якій порівняльній ситуації були б доречними та значущими для ухвалення судового рішення, суди не повинні відмовлятися від перевірки їх надійності та якості.

У цій справі було встановлено, що заходи, які повністю позбавляють заявника
сімейного життя з дитиною, є несумісними з метою їх возз’єднання та «повинні
застосовуватися лише у виняткових обставинах і можуть бути виправдані лише в тому випадку, якщо вони мотивовані переважаючою вимогою щодо найкращих інтересів дитини». Однак національні суди в цій справі застосували максимально обмежувальний захід і повністю позбавили заявницю будь-яких контактів зі своїми дітьми. Ураховуючи, що з плином часу це може мати непоправні наслідки для стосунків дитини та одного з батьків, з яким ця дитина не проживає, суди повинні були бути надзвичайно обережними, застосовуючи цей захід.

Оскільки національні суди не продемонстрували наявність достатньої підстави для обмеження, Суду не було доцільно розглядати можливість наявності менш обмежувальних заходів або схвалювати будь-які заходи та практики, висунуті третіми сторонами у своїх заявах. Крім того, за відсутності явно шкідливих наслідків контакту між заявницею та її дітьми, не було необхідності ні припускати, чи могло б бути доречним інше конкретне обмеження, якби була встановлена така потенційна або реальна шкода, ні розглядати те, чи можливість перегляду обмеження, як зазначено національними судами, забезпечила б ефективний шлях для відновлення контакту між заявницею та її дітьми або для забезпечення поступової адаптації дітей до змінюваного сімейного становища.

Стаття 14 Конвенції у поєднанні з її статтею 8

З національних рішень та судового розгляду було ясно, що вплив гендерної
ідентичності заявниці на оцінку її позову був вирішальним фактором, що призвів
до рішення обмежити її контакти зі своїми дітьми. Отже, до заявниці ставилися інакше, ніж до інших батьків, які також прагнули контакту зі своїми окремо проживаючими дітьми, але чия гендерна ідентичність відповідала їхній статі з народження. Крім того, національні суди не проводили свою оцінку відповідно до усталеної національної практики, відображеної в керівних принципах тлумачення Верховного суду, а отже, і з необхідною ретельністю. Варто зазначити, що національні суди не розглядали можливу небезпеку для дітей, характер та суворість обмеження батьківських прав заявниці, наслідки, які це могло мати для здоров’я та розвитку дітей, чи будь-які інші відповідні обставини. Їхні рішення базувались на ймовірно можливому негативному впливі зміни заявницею статі на її дітей. Однак причини та докази, наведені владою в підтримку своєї позиції, не можуть вважатися переконливими та достатніми, аби довести наявність будь-якої можливої шкоди для розвитку дітей і виправдати таке обмеження. Відповідно, національні суди, покладаючись на факт зміни заявницею статі,
виділили її з підстави її статусу трансгендерної особи та провели розмежування,
яке не було виправданим у світлі чинних стандартів Конвенції.

Хоча не було жодних причин сумніватися в тому, що національні органи влади
переслідували законну мету захисту прав дітей у процесі цього провадження,
за відсутності явно переконливих і достатніх причин різниці у ставленні неможливо було зробити висновок про наявність розумного співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та переслідуваною метою. Тому оскаржуване рішення становило дискримінацію.

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8
Конвенції.

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 6 липня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції