Обставини справи
Наприкінці лютого 2014 року масові протести (відомі як Українська Революція
Гідності) завершилися усуненням з посади четвертого президента України В. Януковича. Це привело до низки змін у політичній системі України, включно з формуванням нового тимчасового уряду, відновленням попередньої редакції Конституції та позачерговими президентськими виборами. Водночас постановою Парламенту заявники були звільнені з посад суддів Конституційного Суду України (далі – КСУ) за «порушення присяги» у зв’язку з участю в ухваленні КСУ Рішення у 2010 році. Це Рішення мало наслідком суттєве збільшення повноважень тодішнього президента України В. Януковича.
Заявники безуспішно оскаржували своє звільнення в національних судах. Верховний Суд України, зокрема, вирішив, що оскаржуваним Рішенням 2010 року
КСУ вніс зміни до Конституції України, тоді як такі повноваження були надані
Парламенту; таким чином КСУ порушив фундаментальні принципи демократії,
поділу влади та легітимність чинних інститутів державної влади.
Оцінка Суду
Стосовно статті 8 Конвенції
Незважаючи на те, що причини звільнення заявників суворо обмежувалися
реалізацією ними суддівських повноважень і не мали жодного стосунку до їхнього приватного життя, їх звільнення значною мірою мало на нього вплив. Зокрема, це мало серйозний вплив на їхнє близьке оточення з огляду на подальші матеріальні втрати й на їхню репутацію, адже підстава для звільнення «порушення присяги» безпосередньо стосувалася їхньої чесності та професійної компетентності. Тож оскаржуваний захід охоплювався дією статті 8 Конвенції.
Звільнення заявників становило втручання в їхнє право на повагу до приватного
життя. Таке втручання не було законним із таких міркувань.
ЄСПЛ вже розглядав аспект якості закону в контексті законності покарань,
застосованих в Україні до суддів за «порушення присяги», у своєму рішенні у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine та встановив, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності й захисту від свавілля. Після цього рішення ЄСПЛ не вбачив жодних законодавчих змін, які можна було б вважати такими, що сприяли значно кращій передбачуваності питання про те, яка поведінка судді згідно з українським законодавством є «порушенням присяги». Уряд також не надав жодних прикладів судової практики щодо цього.
Крім того, положення статті 126 Конституції України, що передбачають
звільнення судді за «порушення присяги», були дуже загальними і, здається, надавали широкі дискреційні повноваження національним органам влади. Так було зі статтею 32 Закону про Вищу раду юстиції. Стаття 105 нового Закону про судоустрій і статус суддів (ухваленого у 2010 році) також не внесла чіткості у зміст цього поняття.
Втім, ця справа відрізнялася від справи Oleksandr Volkov. По-перше, контекст цих справ був різним. По-друге, ця справа стосувалася суддів КСУ, чий статус визначався спеціальним законом, а саме Законом про Конституційний Суд України. Стаття 28 цього Закону, чинна на час подій, установлювала функціональний імунітет для суддів КСУ, констатуючи, зокрема, що вони не несуть юридичної відповідальності за результати свого голосування в цьому Суді. Імовірно, що у відповідний час ані в судовій практиці, ані в іншому авторитетному джерелі не було жодного роз’яснення, забезпечувало це положення імунітет лише від кримінальної та цивільної відповідальності чи також мало на меті захист від звільнення, обмежуючи сферу відповідальності суддів КСУ за «порушення присяги» відповідно до статті 126 Конституції України та статті 32 Закону про Вищу раду юстиції.
Однак з огляду на той факт, що заявників було звільнено саме за результати
їхнього голосування, зокрема за їхню судову думку, висловлену в Рішенні КСУ,
питання про те, яким чином тлумачити / розуміти вищезазначене положення Закону про Конституційний суд України, має вирішальне значення. За таких обставин зазвичай вимагається досить детальний і чіткий аналіз, аби продемонструвати, що всі відповідні аргументи при застосуванні Конституції України та закону були взяті до уваги та що оскаржуване рішення ґрунтувалося на ретельному тлумаченні відповідних правових принципів.
Парламент не надав такого аналізу й обґрунтування. Крім того, тоді як Вищий
адміністративний суд України як суд першої інстанції у справах заявників
дотримувався думки, що функціональний імунітет згідно зі статтею 28 Закону про Конституційний Суд України переважав і перешкоджав звільненню заявників з підстави «порушення присяги», Верховний Суд України скасував це рішення без детального аналізу обсягу суддівського імунітету, наданого цим Законом.
У зв’язку із цим ЄСПЛ наголосив на важливості чіткої та передбачуваної правової основи стосовно судового імунітету та суддівської відповідальності для цілей забезпечення незалежності правосуддя. У більш загальному плані він вважав, що відповідальність судді за саму судову діяльність є досить чутливим
питанням, яке потребує розмежування між спірним тлумаченням або застосуванням закону, з одного боку, та рішенням чи заходом, які свідчили про, до прикладу, серйозне та кричуще порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність правової основи для судового заходу, з іншого. Лише остання поведінка може становити actus reus таких правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагали розгляду суб’єктивної сторони: добросовісну юридичну помилку слід відрізняти від недобросовісної неправомірної поведінки судді. Ураховуючи відповідні принципи, розроблені в Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету міністрів Ради Європи, ЄСПЛ вважав, що в таких випадках необхідно провести конкретний аналіз mens rea окремого судді для встановлення індивідуальної суб’єктивної сторони такої діяльності.
Це справедливо стосовно суддів КСУ, які, як зауважила Венеціанська комісія
(Висновок 967/2019), повинні відповідати за свої судові висновки у виняткових випадках крайнього (надзвичайного) відхилення від принципів і стандартів верховенства права та конституційності. Порівняльно-правовий аналіз свідчить про наявність чіткої тенденції серед держав – членів Ради Європи щодо спільного розуміння того, що підстави для застосування санкцій / покарання до суддів конституційних судів мають бути особливо суворими та вузькими.
Максимальна обережність і детальні причини були вкрай важливими для звільнення суддів КСУ за обставин ухвалення рішення про їх звільнення
Парламентом. У цій справі Рішення 2010 року, через ухвалення якого заявників
звільнили, було дискусійним у конституційно-правовому вимірі. До заявників
було застосовано покарання за судову думку щодо складної правової проблеми,
яка також була предметом серйозних дебатів в Україні та за її межами, зокрема в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Конкретний контекст і складність вимагали особливої обережності та вагомих аргументів у разі, якщо орган, наділений повноваженнями звільняти суддів КСУ, – Парламент – вважав, що голосування заявників під час ухвалення Рішення із цих питань становило «порушення присяги».
Цілком природно, що прецедентне право може бути обмеженим / рідкісним,
особливо в новій демократії, як в Україні, щодо питання, що саме є «порушенням
присяги» суддею КСУ. Утім, вимоги правової визначеності слід розглядати як такі, що вимагають особливо суворої юридичної аргументації з урахуванням усього застосовного законодавства та його основоположних принципів при застосуванні такого поняття, як «порушення присяги», – не перевіреного щодо суддів КСУ до оскаржуваних подій. Недостатню ясність закону про звільнення таких суддів, а також його застосування Парламентом і судами без детального юридичного обґрунтування, зокрема складових елементів «порушення присяги» відповідно до застосовного законодавства, було важко узгодити із самою метою, переслідуваною покараннями за порушення присяги, – підтримання довіри до верховенства права. Це також призвело до неприпустимої ситуації правової невизначеності, особливо коли мова йшла про перебування на посадах суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії.
Урешті-решт національні органи влади використали свої дискреційні повноваження у спосіб, що скомпрометував вимогу законності для цілей статті 8
Конвенції. Хоча ЄСПЛ ураховував особливий контекст часу, в якому заявників було звільнено, а саме масові народні протести та насильницькі події, що призвели до надзвичайної зміни державної влади, це не виправдовує недотримання владою основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності. Не було доведено, що Парламент був змушений діяти в надзвичайно терміновому порядку щодо цього конкретного питання, хоча в будь-якому разі суди, які переглядали справу, мали достатньо часу, щоб належним чином розглянути справи заявників у межах подальшого судового розгляду.
Висновок: порушення (одноголосно).
Стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції
В цій справі Парламент здійснив провадження, яке завершилося рішенням про звільнення заявників за «порушення присяги». Парламентську постанову
переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Відповідно, ураховуючи обсяг скарг заявників, ЄСПЛ покликаний спочатку перевірити, чи були дотримані вимоги щодо «незалежного та безстороннього трибуналу» на етапі ухвалення рішення Парламентом. Далі, якщо такі вимоги на цьому етапі не були дотримані, необхідно визначити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки (пункт 121 рішення).
ЄСПЛ відзначив, що ця справа стосувалася відповідальності двох суддів перед політичним органом, який не діяв як орган з ухвалення попередніх рішень, а реалізовував повноваження щодо остаточних рішень, що мали наслідком
звільнення заявників. Оскільки таке використання влади не було попередньою
умовою будь-якої оцінки справи незалежним органом, ex post судовий перегляд
справи мав вирішальне значення для глобальної оцінки сумісності національного провадження з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це питання було розглянуто далі (пункт 122 рішення).
Заявники стверджували, що судовий перегляд не був належним, оскільки національні суди не забезпечили належну національну процедуру, яка, на їхню
думку, мала включати попереднє розслідування КСУ, як того вимагає Регламент
КСУ. У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначив, що аргументи заявників були достатньо
розглянуті національними судами, які припустили, що КСУ не мав повноважень
запроваджувати згідно з Регламентом КСУ обов’язкову процедуру звільнення
своїх суддів. (див. пункт 28 цього рішення). Оскільки національні суди перебувають у кращому становищі для тлумачення національного законодавства, роль ЄСПЛ не полягає в тому, аби висловити точку зору щодо правильного тлумачення законодавства України із цього приводу. Крім того, ЄСПЛ зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали рішення Парламенту, не мали «повної юрисдикції» для розгляду всіх відповідних питань факту і права. Справді, немає жодних ознак того, що українське законодавство певним чином обмежувало сферу перегляду, який суди могли здійснювати у справах заявників (пункт 125 рішення).
Однак ЄСПЛ зазначив, що у світлі такого тлумачення для національних судів було вкрай важливо оцінити, чи було надано заявникам достатні гарантії незалежного та неупередженого розгляду їхніх справ, і розглянути всі відповідні питання факту та права, що мали вирішальне значення для результату їх розгляду. Зокрема, питання про те, чи було звільнення заявників сумісним з конституційними гарантіями незалежності суддів, у тому числі щодо функціонального імунітету суддів КСУ, що обмежує сферу їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ, вимагало детальної відповіді. Воно не могло бути мовчазно відхилене, його потрібно було детально розглянути, щоб судовий перегляд вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У цьому аспекті ЄСПЛ повторює свої висновки за статтею 8 Конвенції про те, що національні суди за обставин розглянутих ними справ і з огляду на важливість перебування суддів на посадах для підтримання верховенства права та демократії були покликані навести досить докладне й чітке обґрунтування
складових елементів «порушення присяги», імовірно вчиненого суддею КСУ
(див. пункти 95–108 цього рішення). Оскільки цього не було зроблено, рішення
про звільнення заявників не можна вважати достатньо обґрунтованими. За цих
обставин ЄСПЛ також не бачить підстав з’ясовувати, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і неупередженість національних судів. Він також не вбачає необхідності розглядати інші процесуальні недоліки, на які скаржаться заявники (пункт 126 рішення).
Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявників на обґрунтоване судове рішення у їхніх справах (пункт 127 рішення).
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) стосовно
права на обґрунтоване судове рішення.
Рішення цій справі ухвалене Палатою 12 січня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.