Обставини справи
Заявник у цій справі скаржився, що кримінальне провадження, яке призвело до його засудження в січні 2003 року, було несправедливим, оскільки на той час він
проживав у Греції, а провадження було проведено за його відсутності. Він також
скаржився, що після того, як він здався албанській поліції в червні 2003 року, суди відхилили його конституційну скаргу як таку, що подана поза межами строку оскарження.
В липні 2001 року прокурор пред’явив заявникові обвинувачення у вчиненні
вбивства за обтяжувальних обставин та незаконному володінні зброєю. Повідомлення про обвинувачення було підтверджено підписом адвоката, офіційно призначеним для представництва заявника. Місцезнаходження заявника було невідоме.
У жовтні 2001 року окружний суд визнав заявника таким, що ухиляється від правосуддя, згідно зі статтею 247 Кримінального процесуального кодексу.
21 грудня 2001 року прокурор надав свої остаточні висновки, у яких він просив
засудити заявника до довічного позбавлення волі. Того ж дня офіційно призначений адвокат заявника представив свої остаточні висновки, в яких він оскаржував законність процедури ідентифікації, проведеної за відсутності адвоката заявника. Він просив призначити покарання у виді позбавлення волі на строк менше як 25 років, ураховуючи той факт, що заявник не був рецидивістом і що він був молодим та мав низький рівень освіти. Того самого дня окружний суд визнав заявника винним за пред’явленим обвинуваченням і призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Як видається, заявник у цей час проживав у Греції.
28 грудня 2001 року згідно із частиною третьою статті 48 Кримінального процесуального кодексу батько заявника уповноважив адвоката для представництва заявника та подачі всіх необхідних скарг.
31 грудня 2001 року адвокат подав апеляцію на засудження заявника. Ця скарга, що була також засвідчена підписом заявника, ґрунтувалася на питаннях факту й права.
26 квітня 2002 року в межах провадження in absentia Апеляційний суд міста Тірани підтримав вирок окружного суду. Він установив, що заявника було оголошено втікачем після безуспішних спроб установити його місцезнаходження і повістки (повідомлення) суду першої інстанції були направлені офіційно призначеному адвокату відповідно до закону.
17 травня 2002 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного суду через
призначеного родиною адвоката. Він скаржився, зокрема, на те, що його відсутність під час розгляду справи в судах нижчих інстанцій негативно вплинула на його становище та що він не був повідомлений про розгляд справи відповідно до закону. Заявник заявив, що він не заперечує пред’явлені обвинувачення, але обставини справи є унікальними і вимагають іншого підходу до суді справи. Скарга містила підписи заявника й адвоката, призначеного його родиною.
15 січня 2003 року Верховний суд відхилив скаргу заявника. Він зазначив, що окружний суд належним чином повідомив заявника за його домашньою адресою. Крім того, на одне із засідань суду першої інстанції в ролі свідків були викликані брати та мати заявника. Верховний суд вважав, що неучасть заявника в судовому розгляді відображала його власний вибір, про що свідчили його апеляції, а не відсутність можливості, наданої судами нижчих інстанцій, бути присутнім й суді й оскаржувати обвинувачення. Верховний суд відхилив як необґрунтований аргумент заявника про те, що покарання у виді позбавлення волі було б менш суворим, якби він був присутнім у суді.
Проживаючи в Греції, заявник 14 червня 2003 року був поінформований про результати вказаного провадження, а саме про те, що його засудили до довічного ув’язнення в Албанії. Того ж дня він здався албанській поліції, аби домогтися справедливості стосовно свого засудження та ймовірно несправедливого судового розгляду in absentia.
12 січня 2005 року заявник уповноважив адвоката на подачу конституційної скарги. 15 січня 2005 року заявник подав конституційну скаргу. Він зазначив, що його судили in absentia і його інтереси не були належним чином захищені в суді першої інстанції. Офіційно призначений адвокат був призначений прокурором замість суду. Заявника ніколи не повідомляли про будь-які документи щодо своєї справи. Крім того, заявник стверджував, що його оголосили втікачем на основі непереконливих доказів. Той факт, що він здався після завершення судового розгляду, був додатковою ознакою його неналежного повідомлення про провадження. Він також указував, що його підпис на скаргах до апеляційного та Верховного судів був підроблений.
1 лютого 2005 року Конституційний суд, зазначивши, що скарга заявника була подана в конверті з поштовим штемпелем 17 січня 2005 року, визнав скаргу
неприйнятною як подану з пропуском установленого строку.
У листі від 15 лютого 2005 року адвокат заявника повідомив Конституційний суд,
зокрема, про те, що оскільки строк сплив у вихідний день ( у суботу), тоді як усі
національні процесуальні норми передбачають автоматичне продовження
передбаченого законом часу до наступного робочого дня, він направив свою
конституційну скаргу наступного робочого дня, а саме в понеділок 17 січня 2005 року. Пізніше Конституційний суд відповів, що заявника поінформували про причини свого рішення 1 лютого 2005 року.
Оцінка Суду
ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, вирішивши, що спірне
рішення Конституційного суду становило необґрунтовану відмову в праві заявника на доступ до Конституційного суду.
ЄСПЛ зауважив, що Закон про Конституційний суд передбачає дворічний строк для подачі конституційної скарги. Строк починається з дня проголошення рішення судом останньої інстанції. ЄСПЛ далі зазначив, що Закон про Конституційний суд не містить будь-яких процесуальних правил обчислення дворічного строку, серед іншого у випадку, коли закінчення строку припадає на державний або щотижневий вихідний. Однак він передбачає, що, стикаючись із процесуальними питаннями, Конституційний суд повинен посилатися на інші процесуальні норми з урахуванням юридичного характеру справи (див. статті 1 та 30 Закону про Конституційний суд у пункті 29, а також у пункті 30 цього рішення) (пункт 51 рішення).
У цій справі Конституційний суд визначив початок перебігу дворічного строку з дати проголошення рішення Верховним судом 15 січня 2003 року. Навіть якщо припустити, що дата початку перебігу дворічного строку справді була 15 січня 2003 року, ЄСПЛ не переконався в тому, що заявник несвоєчасно подав свою
конституційну скаргу. ЄСПЛ зазначає, що встановлений законом строк сплив 15 січня 2005 року, тобто в суботу. Беручи до уваги той факт, що субота є щотижневим вихідним днем (див. пункт 38 цього рішення), а також з огляду на спосіб обчислення строків згідно з пунктом 3 статті 144 Кримінального процесуального кодексу (див. пункт 32 цього рішення) ЄСПЛ вважає, що строк мав бути автоматично продовженим до наступного робочого дня, яким у цій справі було 17 січня 2005 року. Поштовий штемпель на конституційний скарзі заявника відображав дату 17 січня 2005 року, тому його скаргу слід було вважати такою, що подана з дотриманням установленого законом строку. Уряд визнав цей факт у своїх подальших зауваженнях (пункт 52 рішення).
Навіть більше, ЄСПЛ зазначив, що провадження та засудження заявника було
проведено in absentia. З інформації в матеріалах справи випливає, що заявник
дізнався про своє in absentia засудження лише 14 червня 2003 року, коли здався
органам влади. Тож ЄСПЛ вважав, що дата початку перебігу встановленого законом строку для заявника на подачу конституційної скарги мала бути найпізніше 14 червня 2005 року (див. також практику Конституційного суду, згадану в пункті 31 цього рішення) (пункт 53 рішення).
Щодо скарги стосовно несправедливості кримінального провадження in absentia
ЄСПЛ підкреслив, що загальні принципи провадження in absentia були викладені
в рішенні ЄСПЛ у справі Sejdovic v. Italy ([GC], no. 56581/00, §§ 81–95, ECHR 2006-II)
(пункт 66 рішення).
В цій справі ЄСПЛ наголосив, що скарги до апеляційного та Верховного судів містили підпис заявника. Однак у своїй конституційній скарзі заявник оскаржив
справжність підпису. Оскільки конституційну скаргу було визнано неприйнятною,
заявник був позбавлений можливості представити свою справу в Конституційному суді, адже його підпис йому не належав і, відповідно, він не мав реальної інформації про провадження щодо нього (пункт 71 рішення).
Факт того, що заявника захищав адвокат, призначений його батьком, не означав, що він заздалегідь був у курсі порушеної проти нього справи. Національні суди взагалі не розглянули цього питання, й Уряд не навів доказів зворотного (пункт 72 рішення).
Зрештою, сам факт відсутності заявника вдома є недостатнім, аби вважати, що він знав про провадження і, відповідно, втік. Крім того, не видається, що пошуки
проводилися будь-де в межах країни чи поза її межами (див. Ay Ali v. Italy, no.
24691/04, § 44, 14 грудня 2006 року; та Zunic v. Italy, no. 14405/05, § 60, 21 грудня 2006 року). До того ж з матеріалів справи зрозуміло, що заявник здався органам влади задля оскарження свого заочного засудження, щойно дізнався про призначене йому покарання (вирок) (пункт 73 рішення).
За цих обставин ЄСПЛ вважав, що не було продемонстровано, що заявник був
достатньо обізнаним про провадження щодо нього, що він прямо чи побічно
уповноважив членів своєї сім’ї через апеляцію або однозначно відмовився від свого права бути присутнім у суді, умисно ухилившись від правосуддя (пункт 74 рішення).
Стосовно того, чи надавало національне законодавство йому з достатньою певністю можливість отримати новий судовий розгляд, ЄСПЛ нагадав свої висновки щодо відсутності ефективних засобів правового захисту, доступних заявникові, і відсутності успіху у використанні цих засобів правового захисту (пункт 75 рішення).
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо невиправданої відмови заявникові в праві на доступ до Конституційного суду.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо справедливості провадження і засудження заявника in absentia.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 10 травня 2011 року й набуло статусу остаточного 10 серпня 2011 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини