Обставини справи
Справа стосувалася стверджуваного порушення заявницею митних правил під час здійснення митного оформлення імпортованих товарів та накладення на неї штрафу в розмірі, що дорівнює вартості цих товарів.
23 квітня 2013 року заявниця у справі – агент із митного оформлення компанії Д. – подала митним органам декларацію про митне оформлення, рахунок-фактуру та інші документи щодо деяких товарів, продавцем яких була швейцарська компанія (далі – продавець). У митній декларації заявниця вказала вартість товару в сумі 46 298 доларів США, що відповідало сумі, яку продавець зазначив у своєму рахунку. Однак у договорі купівлі-продажу вартість товару була встановлена в сумі 48 661,56 євро. У своєму повідомленні заявниці продавець товару підтвердив помилку в сумі договору й попросив вибачення за неї. Заявниця поінформувала митні органи про помилку у своєму письмовому поясненні та просила надати їй можливість її виправити. Проте митні органи
відмовилися приймати її пояснення і склали протокол про вчинення нею
адміністративного правопорушення. У своїх поясненнях митним органам
заявниця, зокрема, вказувала, що ненавмисно надала митним органам
недостовірні відомості, не взявши до уваги допущену продавцем товару
помилку.
24 квітня 2013 року митні органи вирішили притягнути заявницю до
відповідальності за частиною 1 статті 483 Митного кодексу України за надання
недостовірних відомостей митним органам, у результаті чого не було сплачено
митні збори в розмірі 22 477,44 грн (близько 2000 євро на час подій).
За результатами розгляду скарги заявниці на це рішення, 15 липня 2013 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя припинив провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявниці через відсутність у її діях складу адміністративного правопорушення.
Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 серпня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції було скасовано, заявницю було зобов’язано сплатити штраф у розмірі вартості імпортованого товару (48 661,56 євро), а імпортовані товари підлягали конфіскації. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на протокол про вчинення адміністративного правопорушення, відповідальність заявниці як декларанта, її обізнаність у наданні нею недостовірних даних і факт завдання державі майнової шкоди в результаті її дій.
За останньою інформацією, поданою Урядом у грудні 2020 року, виконавчий лист був повернутий виконавчою службою митним органам у зв’язку з відсутністю в заявниці коштів.
Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця скаржилася на несправедливість та непропорційність накладеного на неї
адміністративного стягнення.
Оцінка Суду
На підставі рішення національного суду, що набрало законної сили, заявницю було притягнуто до адміністративної відповідальності та зобов’язано сплатити штраф у розмірі 48 661,56 євро. У зв’язку із цим ЄСПЛ повторює, що накладення штрафу, в принципі, становитиме втручання в право, гарантоване першим пунктом статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки воно позбавляє відповідну особу майна, а саме суми, яка має бути сплачена (див. Valico S.r.l., цит. вище). Навіть з урахуванням того, що згідно з матеріалами справи заявниця ще не сплатила суму штрафу, вона має обов’язок його сплати, а тому не можна оскаржувати той факт, що вона насправді мала певні витрати й матиме їх у майбутньому. Відповідно, було втручання в майнові права заявниці (див., mutatis mutandis, Misiukonis and Others v. Lithuania, no. 49426/09, § 54, 15 листопада 2016 року) (пункт 23 рішення).
Першочергово ЄСПЛ констатує, що оскаржуване втручання підпадає під дію другого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції, який прямо дозволяє державам здійснювати контроль за користуванням майном для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів, однак це положення слід тлумачити у світлі загального правила, викладеного в першому реченні першого абзацу зазначеної статті (див. Phillips v. the United Kingdom, цит. вище, § 51, та, щодо оподаткування, Buffalo S.r.l. in liquidation v. Italy, no. 38746/97, § 32, 3 липня 2003 року). ЄСПЛ мав з’ясувати, чи було правильно застосовано статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема стосовно відповідності трьом критеріям згідно з усталеною практикою ЄСПЛ (див. Orion-Břeclav, s.r.o., v. the Czech Republic (dec.), no. 43783/98, 13 січня 2004 року) та з приводу критеріїв законності втручання (див. Beyeler v. Italy [GC], no. 33202/96, §§ 108–114, ECHR 2000-I) (пункт 24 рішення).
Щодо законності втручання ЄСПЛ зазначає, що суд апеляційної інстанції
зобов’язав заявницю сплатити штраф відповідно до пункту 1 статті 483 Митного
кодексу України, за змістом положень якої передбачено обов’язковий штраф та
конфіскацію товарів, якщо декларант намагався приховати товари від митного
контролю, у тому числі шляхом подання митним органам неправильних даних для розрахунку митної вартості імпортованих товарів (пункт 25 рішення).
На підставі фактів та враховуючи доводи сторін, можна поставити під сумнів, чи обґрунтовано національні суди визначили, що дії заявниці становили правопорушення, передбачене пунктом 1 статті 483 Митного кодексу України.
Зокрема, формулювання цього законодавчого положення стосувалося
«незаконної мети приховування товарів від митного контролю», що, на думку
ЄСПЛ, означає умисне надання декларантом митним органам неправдивих
відомостей та документів. Водночас протягом усього провадження заявниця
постійно стверджувала, що вона помилково надала митним органам
неправильні відомості, не помітивши того факту, що рахунок-фактура,
надісланий їй продавцем, був неправильним, що й підтвердив останній. Хоча суд
першої інстанції розглянув питання наявності або відсутності елементів складу
адміністративного правопорушення, з формулювання рішення апеляційного суду не вбачалося, що аргументи заявниці щодо цього конкретно розглядалися, що є
фактом, який породжує сумніви в законності оскаржуваного втручання (пункт 26
рішення).
ЄСПЛ погодився з тим, що застосований до заявниці захід мав вагомий суспільний інтерес для забезпечення сплати податків (пункт 28 рішення).
Щодо наявності розумного співвідношення між застосованими органами влади засобами для досягнення визначеної законної мети й захистом права заявниці на мирне володіння своїм майном ЄСПЛ вказав, що необхідний баланс не буде досягнуто, якщо заявниці довелося нести індивідуальний і надмірний тягар (див, загалом, Depalle v. France [GC], no. 34044/02, § 83, ECHR 2010, та Perdigão v. Portugal [GC], no. 24768/06, § 67, 16 листопада 2010 року) (пункт 29 рішення).
У відповідь на аргумент Уряду щодо оцінки пропорційності втручання
апеляційного суду ЄСПЛ вказав, що цей суд у загальних рисах послався на
«характер правопорушення та спосіб його вчинення», «інформацію про особу
заявниці» та «її фінансове становище», не наводячи інших деталей. Жодної
оцінки відповідних обставин, зокрема старанності й поведінки заявниці,
взаємозв’язку між її поведінкою та правопорушенням або її фінансовою
ситуацією здійснено не було. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що обсяг розгляду
національними судами був надто вузьким, аби відповідати вимозі дотримання
«справедливого балансу», втіленій у другому пункті статті 1 Першого протоколу до Конвенції (порівняйте, Sadocha v. Ukraine, no. 77508/11, § 33, 11 липня 2019 року) (пункт 30 рішення).
Крім цього, в силу частини першої статті 483 Митного кодексу України, за якою заявницю було визнано винною, штраф у розмірі вартості товарів, що сам по собі є досить значним, і конфіскація товарів були обов’язковими заходами й не мали жодних винятків. Відсутність будь-якої дискреції щодо цього не залишала українським судам вибору в оцінюванні конкретної ситуації, що робить таке оцінювання нікчемним. ЄСПЛ вже підкреслював, що така жорстка система не здатна забезпечити потрібний справедливий баланс між вимогами загального інтересу та захистом права осіб на майно (див., mutatis mutandis, Gyrlyan v. Russia, no. 35943/15, § 31, 9 жовтня 2018 року, в якій національне законодавство не дозволяло розгляд судами менш суворої санкції, аніж штраф, сума якого становить принаймні суму незадекларованих коштів, або конфіскація таких коштів). Жодних підстав для іншого висновку в цій справі немає (пункт 31 рішення).
Обов’язковий характер санкції за обставин цієї справи – розмір штрафу –
позбавив заявницю будь-якої можливості аргументувати свою справу з
перспективою успіху в провадженні проти неї (пункт 32 рішення).
Наведених міркувань достатньо для того, щоб ЄСПЛ дійшов висновку, що за обставин цієї справи зобов’язання сплатити штраф на підставі рішення суду було непропорційним втручанням у право власності заявниці всупереч вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 33 рішення).
Висновок
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 січня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.