Невиправдане позбавлення права власності підприємства-заявника за відсутності будь-якої компенсації порушили Конвенцію

Обставини справи

8 лютого 2007 року Київська міська рада (далі – Рада) прийняла програму
приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва (далі –
громада) на 2007–2010 роки. 12 липня 2007 року Рада внесла зміни до цієї
програми, включивши, серед іншого, компанію К. до переліку компаній, що
продаються. Громада в особі Ради володіла 80 % акцій цієї компанії.

Після публічного продажу, організованого компанією U. 21 липня 2009 року,
компанія N. 29 липня 2009 року викупила в Ради понад 80 % акцій компанії K.

2 липня 2010 року компанія N. продала деякі із цих акцій декільком компаніям
(підприємству-заявникові включно). Відповідно до договору купівлі-продажу
підприємство-заявник повинно було стати власником придбаних акцій у момент,
коли вони будуть зараховані на належний йому рахунок цінних паперів, відкрий
з компанією F.S.U., що виконує функції депозитарію; виписка з рахунку цінних
паперів компанії-заявника була б документом, що підтверджує передачу йому
майнових прав на акції. Того ж дня нотаріус засвідчив цей договір та вніс
інформацію про нього до відповідного реєстру, а компанія F.S.U. видала
підприємству-заявникові виписку про те, що акції, придбані нею в компанії N.,
зараховані на його рахунок.

10 серпня 2010 року підприємство-заявник виплатило компанії N. 12 100 000
гривень (близько 1 157 164 євро) за вартість придбаних акцій.

Провадження, порушене прокурором проти компанії N.

У серпні 2010 року заступник Генерального прокурора (далі – прокурор), діючи
в інтересах держави в особі Ради, подав позов до Господарського суду міста Києва проти компанії N., вимагаючи визнати договір від 29 липня 2009 року недійсним, визнати громаду власником акцій, які були продані компанії N., і повернути у її власність.

Підприємство-заявник просило суд дозволити йому приєднатись до провадження як третя особа, враховуючи, що воно було власником спірних акцій. Суд відхилив клопотання, ухваливши, що підприємство-заявник не надало доказів підтвердження права власності на акції.

20 жовтня 2010 року суд частково задовольнив позов прокурора, визнавши
територіальну громаду власником акцій компанії К., які були продані компанії N.
Зокрема, він зіслався на рішення Київського апеляційного господарського суду
від 14 жовтня 2010 року (копія якого сторонами не надавалась), яким рішення
від 12 липня 2007 року було визнано незаконним у частині приватизації компанії К. Щодо вимоги про визнання недійсним договору від 29 липня 2009 року суд зазначив, що, ураховуючи те, що рішення від 12 липня 2007 року було незаконним, цей договір не спричиняв жодних правових наслідків а, отже, суд не міг визнати його недійсним.

Підприємство-заявник оскаржило це рішення, зазначивши, що воно було
власником деяких акцій компанії K., що підтверджувалося виданою компанією
F.S.U. випискою / довідкою. Відповідно, це рішення порушувало його майнові
права. Крім того, на момент укладення договору від 29 липня 2009 року жодного
судового рішення про скасування рішення від 12 липня 2007 року ухвалено не було. Тому підприємство-заявник просило суди відмовити в задоволенні позову
прокурора.

16 грудня 2010 року Апеляційний суд дозволив підприємству-заявникові
приєднатися до провадження як третя особа. 18 січня 2011 року апеляційний суд
залишив у силі вищезазначене рішення в частині задоволення позову прокурора.
Крім цього, він визнав недійсним договір від 29 липня 2009 року. Суд встановив,
що компанія К. належала до категорії компаній, які можуть бути приватизовані
за певних, установлених національним законодавством умов. Суд постановив,
що в порушення цих умов жодна оцінка вартості акцій компанії К. перед
приватизацією компанії не проводилася, а також жодного висновку про вартість
цих акцій не було підготовлено та затверджено місцевою владою. Зокрема,
публічний продаж від 21 липня 2009 року був організований компанією U., що не була ліцензованою фондовою біржею, як це вимагається згідно із законодавством. Зрештою суд постановив, що підприємство-заявник «не надало
належних доказів для спростування позову прокурора».

Підприємство-заявник подало касаційну скаргу, зазначивши, що воно
є власником спірних акцій та що публічний продаж 21 липня 2009 року відбувся
відповідно до закону. Підприємство-заявник також стверджувало, що визнання
судами нижчих інстанцій права власності громади на спірні акції призвело до позбавлення його права власності на акції, які вона придбала у компанії N.
Насамкінець, посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції,
підприємство-заявник стверджувало про неможливість позбавлення права власності без надання компенсації.

2 березня 2011 року Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) відхилив
касаційну скаргу підприємства-заявника. Залишаючи рішення від 18 січня
2011 року без змін, ВГСУ погодився, що публічний продаж був організований
компанією, що не була ліцензованою фондовою біржею. Таким чином, він дійшов висновку, що договір від 29 липня 2009 року порушував громадський порядок, оскільки мав на меті незаконно заволодіти майном, яке належало територіальній громаді, в порушення установленої процедури приватизації.

Провадження, розпочате підприємством-заявником проти Ради щодо
компенсації

У жовтні 2013 року підприємство-заявник подало позов до Ради про
відшкодування сум коштів, сплачених за придбання акцій компанії K. Воно заявило, що подає позов до Ради, оскільки серед іншого під час порушеного прокурором провадження суди, визнавши недійсним договір від 29 липня 2009 року, не застосували реституцію до сторін цього договору та не ухвалили рішення про повернення коштів, які компанія N. сплатила Раді. Більше того, договір від 2 липня 2010 року не був визнаний судами недійсним, а отже, законних підстав для підприємства-заявника подавати позов про компенсацію до компанії N. не було. Також компанія N. не допустила жодних порушень при укладанні договорів від 29 липня 2009 року та від 2 липня 2010 року, що дало б підстави для покладення будь-якої цивільної відповідальності на підприємство-заявника.

Остаточним рішенням ВГСУ 20 травня 2015 року позов підприємства-заявника
відхилив.

Провадження, розпочате підприємством-заявником проти Ради щодо визнання
права власності на акції

У квітні 2014 року підприємство-заявник подало ще один позов проти Ради,
вимагаючи судового визнання його права власності на акції, придбані в компанії N. Посилаючись на статті 330, 388 та 658 Цивільного кодексу 2003 року та Постанову Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року, підприємство-заявник стверджувало, що: воно було добросовісним набувачем за договором від 2 липня 2010 року; договір не визнавався судами недійсним; Рада не вимагала стягнення акцій з підприємства-заявника; жодного судового рішення про таке стягнення не було, оскільки рішення, ухвалені в порушеному прокурором провадженні, стосувалися лише компанії N. Якби Рада вважала, що вона є законним власником акцій, придбаних підприємством-заявником, вона могла б пред’явити до нього позов rei vindicatio про їх стягнення. Оскільки рішення суду із цього питання не ухвалювалось, підприємство-заявник було законним власником відповідних акцій.

Остаточне рішення про відмову в задоволенні позову ВГСУ ухвалив 21 січня
2015 року.

Провадження, розпочате компанією N. проти Ради

У грудні 2014 року компанія N. подала позов до Ради про стягнення коштів,
які вона сплатила за договором від 29 липня 2009 року, разом з процентами за користування цими коштами. У своїй позовній заяві вона зазначила, що в рішеннях, ухвалених в межах порушеного проти неї провадження, суди не застосували реституцію до сторін цього договору.

Суди частково задовольнили позов, остаточне рішення ВГСУ ухвалив 14 червня
2017 року. З посиланням на практику ЄСПЛ вони визнали, що особа, яка помилково отримала майно від держави і згодом була його позбавлена, має право на компенсацію. Таким чином, суди зобов’язали Раду виплатити компанії N. суми, які остання сплатила Раді за договором 29 липня 2009 року разом із певними сумами відсотків.

Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, підприємство-
заявник скаржилося, що в результаті порушеного прокурором судового
провадження проти компанії N. його було позбавлено права власності на акції
компанії К., які воно придбало в компанії N., і у зв’язку із чим не отримало
відшкодування.

Оцінка Суду

Насамперед Суд вважає, що акції, які підприємство-заявник придбало в компанії N., становили його «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу
до Конвенції; Уряд не стверджував інакше. Справді, національні суди не зазначали, а також не було очевидним, що підприємство-заявник не було добросовісним набувачем цих акцій. Воно придбало їх у компанії N., яка так само їх придбала (очевидно, також, як добросовісний набувач) у Ради на основі рішення останньої про приватизацію компанії K. Жодного рішення суду про визнання приватизації незаконною на момент придбання акцій підприємством-заявником не було. Крім того, договір від 2 липня 2010 року, який того ж дня був засвідчений і внесений до відповідного реєстру нотаріусом, передбачав, що право власності на акції буде передано підприємству-заявнику в момент їх зарахування на належний йому рахунок, відкритий компанією, що була депозитарієм. Це було зроблено того ж дня, і депозитарій видав підприємству-заявнику виписку з рахунку, яка згідно з вищезазначеним договором була документом, що підтверджував право власності на акції (пункт 34 рішення).

Далі Суд вважав, що судові рішення, ухвалені в межах порушеного прокурором
провадження, фактично призвели до втручання у право власності підприємства-
заявника. Незважаючи на те, що прокурор подав свій позов лише проти компанії
N., а національні суди у своїх рішеннях не ухвалювали рішення щодо права
власності підприємства-заявника, до моменту подачі прокурором свого позову
компанія N. вже відчужила частину акцій підприємству-заявнику, і, як встановлено вище, ці акції вже були «власністю» останнього (пункт 35 рішення).

Справді, визнання національними судами недійсним договору від 29 липня
2009 року, укладеного між Радою та компанією N., автоматично не означало,
з точки зору національного законодавства та практики, що підприємство-заявник de jure втратило спірні акції, адже прокурор не пред’являв жодного позову rei vindicatio до підприємства-заявника, який би був розглянутий судами. Однак Суд вважає, що спосіб, у який національні суди розглянули справу підприємства-заявника, по суті означав, що вони, очевидно, вважали, що визнання недійсним вищезазначеного договору також мало юридичні та фактичні наслідки для права власності підприємства-заявника на спірні акції. Дійсно, суди визнали територіальну громаду власником акцій, відчужених компанії N. за вищевказаним договором, побічно включаючи акції, які компанія N. відчужила підприємству-заявникові, незважаючи на аргументи останнього про право власності на ці акції,і що визнання територіальної громади власником спірних акцій призвело до позбавлення його права власності (пункт 36 рішення).

Ця оцінка національних судів, які розглянули права підприємства-заявника
на спірні акції в порушених прокурором провадженнях, додатково підкріплювалася рішеннями, ухваленими судами за позовом підприємства-заявника до Ради з визнання його права власності на спірні акції. Таким чином, посилаючись на ухвалені в межах порушеного прокурором провадження рішення, суди постановили, що оскільки договір від 29 липня 2009 року був визнаний недійсним ab initio, компанія N. не була власником акцій компанії K., які вона придбала в Ради, і тому не мала права відчужувати частину з них підприємству-заявникові за договором від 2 липня 2010 року; відповідно, жодної передачі права власності до підприємства-заявника не відбулося. Хоча Суд не може розглянути рішення, ухвалені за позовом підприємства-заявника до Ради, адже скарги підприємства- заявника щодо них були визнані Судом неприйнятними у зв’язку з тим, що вони подані поза межами шестимісячного строку, Суд може враховувати ці рішення для цілей свого аналізу стосовно скарги, яка розглядається (див., mutatis mutandis, Shteyn (Stein) v. Russia, No 23691/06, § 91, 18 червня 2009 року) (пункт 37 рішення).

Суд далі відзначив твердження Уряду про те, що оскільки договір від 29 липня
2009 року був недійсним, підстав для продажу спірних акцій підприємству-
заявнику не було. Інакше кажучи, Уряд імовірно також припускав у світлі оцінки
національних судів, що порушені прокурором провадження, які призвели
до недійсності договору від 29 липня 2009 року, безпосередньо вплинули на право власності підприємства-заявника на акції (пункт 38 рішення).

Наостанок Суд вказав, що, як було зазначено в поданнях підприємства-
заявника в ході національного провадження проти Ради, 22 листопада 2010 року
Комісія анулювала ліцензію компанії F.S.U., в якій підприємство-заявник мало
рахунок цінних паперів для спірних акцій. Це сталося через кілька місяців після
порушення прокурором провадження проти компанії N. Потім відбулася низка
інших подій, зокрема анулювання Комісією ліцензії колишнього реєстратора
(компанії A.), оголошення системи акціонерів та депозитаріїв компанії K.
втраченою та відновлення цієї системи з новим реєстратором, компанією F. Хоча, згідно з національними поданнями підприємства-заявника, новостворена
депозитарна компанія F.S.U. надала йому виписку, в якій зазначалося про
наявність на його рахунку (станом на 20 березня 2014 року) спірних акцій,
є очевидним те, що відновлення системи акціонерів компанії К. іншим реєстратором, який зареєстрував спірні акції як акції Ради, означали, що підприємство-заявник фактично втратило володіння спірними акціями. Дійсно, як вказали національні суди, підприємство-заявник не просило нового реєстратора внести зміни у відновлену систему акціонерів компанії K. Однак, на думку Суду, після ухвалення судових рішень у порушеному прокурором провадженні, якими було визнано Раду єдиним власником акцій компанії К., у підприємства-заявника не було б шансів на успіх (пункт 39 рішення).

З огляду на вищезазначені міркування Суд дійшов висновку, що рішення
національних судів, ухвалені за результатами розгляду позову прокурора проти
компанії N., та провадження в суді першої інстанції, в якому підприємству-
заявникові було відмовлено у його залученні до справи як третьої особи, фактично становили втручання у права підприємства-заявника на спірні акції (пункт 39 рішення).

Щодо питання законності Суд зазначив, що, посилаючись на національне
законодавство, суди висунули підстави для скасування права власності компанії N. на акції (зокрема, компанія К. була приватизована, а її акції потім відчужені
з порушенням національного законодавства). Хоча ці підстави можуть вважатися відповідними для втручання у право власності компанії N., не було надано жодних пояснень втручанню у право власності підприємства-заявника – третьої особи та добросовісного набувача, якому компанія N. відчужила частину акцій. Зокрема, у своєму рішенні від 18 січня 2011 року Апеляційний суд обмежився коротким і нечітким коментарем, що підприємство-заявник «не надало належних доказів для спростування позову прокурора». Видається, що цей коментар стосувався суті позову прокурора до компанії N. про визнання недійсним продажу акцій компанії K. компанії N., а не права власності підприємства-заявника на частину цих акцій, щодо яких прокурор взагалі не висував жодних вимог. Насправді Апеляційний суд безпосередньо не ухвалював рішення щодо будь-яких наслідків для права власності підприємства-заявника. На думку Суду, така ситуація виникла тому, що прокурор скерував свій позов лише проти компанії N., а не проти підприємства-заявника також (позов «rei vindicatio»), яке вже придбало частину цих акцій (пункт 42 рішення).

У цьому аспекті Суд зазначив, що, як випливає з національного законодавства,
витлумаченого національними вищими судами, повернення акцій від підприємства- заявника, добросовісного набувача, якому ці акції були перепродані, могло бути можливим лише шляхом пред’явлення віндикаційного позову (rei vindicatio) за пунктом 1 статті 388 Цивільного кодексу. Відповідно, єдиною правовою підставою, за національним законодавством, для позбавлення підприємства-заявника його майна могло бути останнє законодавче положення. Однак у цій справі такий позов не пред’являвся. У результаті суди, очевидно, не могли ухвалити рішення щодо майнових прав підприємства-заявника та застосувати вищезазначене положення proprio motu (за власною ініціативою), тобто без пред’явлення прокурором позову
до підприємства-заявника. У такому випадку Суд не може зрозуміти, як суди,
зіткнувшись із тим фактом, що підприємство-заявник уже придбало деякі спірні
акції до моменту розгляду позову прокурора, і дозволивши підприємству-
заявникові приєднатися до провадження як третя особа, хоча й із запізненням,
могли повністю проігнорувати цей факт та послідовне посилання на нього
підприємства-заявника і перейти до розгляду позову по суті, ніби права
підприємства-заявника взагалі не були порушені. На думку Суду, згаданий вище
коментар Апеляційного суду щодо підприємства-заявника не вказував на жодні
конкретні правові підстави для непрямого, але чіткого втручання у власні майнові права останньої. ВГСУ також не надав жодних пояснень щодо прав підприємства-заявника (пункт 43 рішення).

З огляду на викладене вище та ураховуючи, зокрема, те, що рішення
національних судів стосовно права власності підприємства-заявника не містили
жодних правових підстав для втручання у його право, Суд вважав, що таке
втручання не було законним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції
(пункт 44 рішення).

Висновок

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 20 травня 2021 року й набуде статусу
остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.