7 липня 2026 року Велика палата Європейського суду з прав людини ухвалила остаточне рішення у справі «Grande Oriente d’Italia проти Італії» (заява № 29550/17), встановивши 16 голосами проти одного порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до житла) — через обшук приміщень масонської асоціації та вилучення персональних даних понад 6000 її членів парламентською слідчою комісією без достатніх процесуальних гарантій проти свавілля.
Обставини справи
Заявник — Grande Oriente d’Italia, найстаріша й найбільша масонська асоціація Італії, заснована 1805 року, що об’єднує численні ложі по всій країні. За італійським правом асоціація не має статусу юридичної особи.
У 2013 році парламент Італії законом № 87 заснував Парламентську слідчу комісію з питань мафії та інших злочинних організацій. У другій половині 2016 року комісія розпочала розслідування можливого проникнення мафіозних структур («Коза Ностра» та «Ндрангети») у діяльність італійського масонства — на підставі даних, зібраних під час виїзної місії до міста Трапані, судових розслідувань у Сицилії та Калабрії.
Комісія неодноразово — у серпні, грудні 2016 року та двічі в січні 2017 року — вимагала від Великого магістра асоціації С.Б. надати повні списки членів лож у Калабрії та Сицилії. Він щоразу відмовляв, посилаючись на право членів на захист приватного життя, а Національний орган захисту персональних даних визнав, що не має юрисдикції щодо діяльності парламентських комісій.
1 березня 2017 року комісія видала ордер на обшук головного офісу асоціації (включно з особистою резиденцією Великого магістра) з метою вилучення списків членів лож за період з 1990 року — з їхніми іменами, рангами та ролями, а також документації про розпущені чи призупинені ложі. Обшук тривав з 17:00 до 6:30 наступного дня; вилучено численні паперові та цифрові документи, комп’ютери, флеш-накопичувачі та жорсткі диски.
Спроби оскарження на національному рівні
Заявник намагався оскаржити захід кількома шляхами: зверненням до самої комісії з проханням переглянути ордер (залишилося без відповіді); кримінальною скаргою до прокуратури Рима з вимогою ініціювати розгляд конфлікту юрисдикцій між гілками влади через Конституційний суд; заявою до голів обох палат парламенту.
23 жовтня 2017 року прокурор Рима відхилив усі вимоги заявника, спираючись на усталену практику Касаційного суду (постанова № 4 від 1984 року), згідно з якою діяльність парламентських слідчих комісій є прямим вираженням суверенної влади парламенту і не підлягає контролю з боку звичайних судів.
11 квітня 2017 року операцію з відбору документів завершено, а 10 травня 2017 року оригінали документів та обладнання повернуто масонським асоціаціям. 21 грудня 2017 року комісія одноголосно затвердила підсумковий звіт, у якому повідомила про виявлення 193 осіб, щодо яких велося кримінальне провадження за злочини, пов’язані з мафією, 122 з яких були членами Grande Oriente d’Italia.
Ключове юридичне питання: чи існував ефективний засіб захисту
Уряд Італії наполягав на невичерпанні національних засобів захисту, посилаючись на три можливості: повторне звернення до комісії, цивільний чи кримінальний позов проти членів комісії особисто, а також звернення до Конституційного суду щодо конфлікту юрисдикцій.
Велика палата відхилила заперечення Уряду щодо всіх трьох варіантів. Щодо повторного звернення до комісії — Суд визнав цю процедуру дискреційною, не врегульованою жодними нормами, а отже такою, що не вимагає вичерпання. Щодо позову проти членів комісії — Суд зауважив, що заявник скаржився саме на сам ордер на обшук, юрисдикцію щодо перегляду якого звичайні суди не мають. Щодо конституційного конфлікту юрисдикцій — Суд встановив, що для його існування необхідна наявність паралельного судового провадження, якого в цій справі не було, а сам Конституційний суд у своїй практиці виключає можливість звернення приватної особи напряму з таким позовом.
Оцінка Суду по суті: широка дискреція парламенту, але не безмежна
Велика палата визнала, що обшук і вилучення документів становили втручання у право асоціації на повагу до її «житла» в розумінні статті 8 Конвенції (приміщення юридичної особи охоплюються цим поняттям). Втручання мало законну підставу (стаття 82 Конституції Італії та закон № 87/2013) і переслідувало законні цілі — національну безпеку, економічний добробут країни, запобігання заворушенням і злочинності.
Суд підкреслив: держави мають широку свободу розсуду у визначенні рамок діяльності парламентських слідчих комісій. Однак ця свобода звужується там, де комісії вдаються до примусових процесуальних заходів, здатних безпосередньо зачіпати конвенційні права третіх осіб — і саме тоді має існувати механізм захисту, сумісний з верховенством права.
Аналізуючи конкретні обставини, Суд визнав: обсяг ордера на обшук був «особливо широким» — він охоплював 25 років діяльності лож, стосувався близько 6000 нинішніх і колишніх членів, вимагав деталізованої інформації про ранг і роль кожного. Дискреція комісії при здійсненні повноважень на обшук була, за оцінкою Суду, «особливо широкою і позбавленою будь-якої форми санкціонування чи контролю», а зберігання вилучених документів у парламентських архівах могло тривати необмежено довго.
Відсутність достатніх гарантій — вирішальний фактор
Ключовий висновок Суду: італійська правова система не передбачала жодного механізму попереднього санкціонування (ex ante) чи подальшого перегляду (ex post) заходів примусу з боку незалежного органу — ані судового, ані іншого безстороннього. Порівняльно-правове дослідження, підготовлене Судом у 37 державах-членах Ради Європи, показало: там, де парламентські комісії мають повноваження на обшук і вилучення, це, як правило, підлягає судовій санкції або передачі відповідним прокурорським чи судовим органам.
Венеційська комісія, яка виступила у справі як amicus curiae, підтвердила: коли примусові заходи виходять за межі внутрішньої сфери парламенту й зачіпають права третіх осіб, логіка парламентської автономії значною мірою втрачає силу, а особа повинна мати ті самі гарантії законності, що й у судовому провадженні.
Суд зазначив, що вибір конкретного органу, уповноваженого здійснювати такий контроль — судового чи іншого безстороннього, включно з парламентським — залишається на розсуд кожної держави-члена. Однак сама відсутність будь-якого такого механізму в італійській системі означала, що втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві».
Статті 11 та 13: розгляд поглинуто висновками за статтею 8
Суд одноголосно визнав відсутність потреби окремо розглядати скарги за статтею 11 (свобода об’єднань) та статтею 13 (право на ефективний засіб захисту), оскільки їхня суть повністю збігалася з уже дослідженими аргументами за статтею 8.
Компенсація
Суд присудив заявнику 9600 євро моральної шкоди та 5344 євро судових витрат за провадження в Страсбурзі, водночас відхиливши вимогу про компенсацію судових витрат на національному рівні через відсутність детального обґрунтування наданих послуг.
Окрема думка судді Григоряна: критика методології більшості
Суддя Вахе Григорян проголосував проти визнання порушення, написавши розгорнуту окрему думку. На його переконання, якби Суд провів повноцінний тест на пропорційність (а не підмінив його тестом на достатність процесуальних гарантій), то дійшов би протилежного висновку. Суддя наголосив: захід був вжитий як crajniй засіб (ultima ratio) після кількох невдалих спроб добровільної співпраці, чітко обмежений потребами розслідування, не супроводжувався жодними ознаками зловживання, а сама Італія в Конституції на конституційному рівні забороняє таємні об’єднання — тому вимога розкрити списки членів не була надмірною. За його оцінкою, Велика палата підмінила аналіз пропорційності структурним тестом на гарантії, який доречний лише за наявності системної, повторюваної загрози конвенційним правам невизначеного кола осіб — а не в разі одиничного, вузько окресленого заходу.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.