Добровільність дій особи, яка обвинувачується у вчиненні колабораційної діяльності (ч. 7 ст. 111-1 КК), є обов’язковою ознакою цього злочину і має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом. Державні органи не звільняються від зобов’язання провести ефективне розслідування заяви про погане поводження лише через те, що воно здійснювалося представниками окупаційних сил. При розгляді питання про добровільність дій обвинуваченої суд не може відкинути показання свідків лише тому, що вони не були очевидцями застосування фізичного насильства або не довели факт примусу, а також не може вимагати письмової заяви про погане поводження без аналізу можливості та безпеки такого звернення в умовах окупації
Обставини справи
громадянка України, будучи працівником правоохоронного органу, приблизно в квітні 2022 року на окупованій території м. Ізюма добровільно зайняла посаду слідчого у «народной милиции», яка пізніше перейменована в «отделение полиции № 2 (дислокация г. изюм) управления внутренних дел военно-гражданской администрации харьковской области», в якому до вересня 2022 року проводила слідчі дії з метою розслідування злочинів на території м. Ізюма.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: суди попередніх інстанцій визнали винуватою і засудили обвинувачену за ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК.
У касаційній скарзі сторона захисту зазначає, що суди попередніх інстанцій не спростували тверджень засудженої про те, що вона співпрацювала з окупаційною владою під впливом залякування, фізичного та психологічного тиску, у справі відсутні документи, які б свідчили про волевиявлення засудженої служити в органах окупаційної влади.
Позиція ККС: скасовано ухвалу апеляційного суду та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтування позиції ККС
колегія суддів ККС зазначила, що відповідальність за колабораційну діяльність в умовах окупації настає у разі добровільного, тобто з власної волі та за відсутності фізичного чи психічного примусу або крайньої необхідності, зайняття у відповідних органах посади з метою спричинити шкоду українській державі; якщо особа здійснювала відповідні дії під будь-яким примусом, склад колабораційної діяльності, зокрема, і передбаченої ч. 7 ст. 111-1 КК відсутній. Таким чином, добровільність дій, згаданих у ч. 7 ст. 111-1 КК, є обов’язковою ознакою цього злочину і має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом.
Суд першої інстанції дійшов висновку про добровільність співпраці обвинуваченої з органами окупаційної влади на підставі показань ряду свідків.
У той же час в ході провадження у цій справі сторона захисту послідовно заявляла про погане поводження, застосоване до обвинуваченої представниками окупаційних сил з метою примусити її до співпраці.
Під час судового розгляду ряд свідків стверджували, що обвинувачену, як і кількох інших осіб, що мали стосунок до поліції, «забрали», вона повернулася через три або чотири дні і повідомила, що її переконували працювати в поліції, тримали «на підвалі», вивозили в ліс, стріляли з вогнепальної зброї біля голови. Свідки бачили на її тілі синці та інші ушкодження, порваний одяг. Лікар, до якого вона звернулась, підтвердила в суді наявність в неї тілесних ушкоджень і пошкодження вуха, а також повідомила, що вона мала дуже пригнічений психологічний стан та говорити зайве, мабуть, боялась.
В цій справі не йдеться про погане поводження з боку представників державних органів України. Однак колегія суддів ККС зазначає, що зобов’язання за ст. 3 ЄКПЛ провести ефективне розслідування заяви не обмежується лише випадками поганого поводження з боку її агентів. Державні органи не звільняються від зобов’язання провести ефективне розслідування заяви про погане поводження лише через те, що воно приписується представникам окупаційних сил. В обставинах цієї справи це зобов’язання трансформується в обов’язок національних органів ретельно перевірити таку заяву в контексті обґрунтованості версії про добровільність дій обвинуваченої.
Суд, оцінюючи докази, надані стороною обвинувачення з метою спростування заяви особи про вимушеність її дій в умовах окупації, має оцінити ефективність проведеного розслідування такої заяви для висновку про достатність і переконливість наданих доказів.
Оскаржені рішення не містять будь-якого аналізу заходів, які сторона обвинувачення здійснила для розслідування цих заяв та результатів такого розслідування, а також висновку, чи вчинила сторона обвинувачення усі розумні заходи для спростування заяви про примус, враховуючи наявність численних непрямих доказів такого поводження. Колегія суддів ККС відзначає, що у рішеннях судів попередніх інстанцій не згадано навіть детального допиту обвинуваченої щодо обставин такого поводження, який давав можливість стороні обвинувачення визначити напрямки розслідування її заяви, зокрема, і через отримання інформації від органів, які проводили чи проводять розслідування злочинів, вчинених представниками окупаційної влади в Ізюмі.
Суди попередніх інстанцій також відкинули твердження засудженої про погане поводження посиланням на те, що вона не подала у письмовому вигляді заяви про вчинення щодо неї таких дій. Суди не пояснили, до якого «відповідного органу» в умовах окупації мала звернутися засуджена з цього приводу, а також не проаналізували, наскільки таке звернення було безпечним для обвинуваченої і здатним призвести до ефективного розслідування. Якщо ж суд мав на увазі звернення до правоохоронних органів України, то він також мав проаналізувати можливість такого звернення під час окупації.
Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 07.04.2026 у справі № 642/1023/23 (провадження № 51-1951км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/135926425
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.