Посягання на репутацію професора, якого в ЗМІ було безпідставно звинувачено у вчиненні крадіжки, порушило Конвенцію

Обставини справи

Ця справа стосувалася скарги заявника на порушення його права на захист ділової репутації у зв’язку з публікацією статей про нього в низці газет.

У 2011 році на вебсайтах чотирьох газет було опубліковано інтерв’ю (з відео) з М. Д. (головою профспілки членів філармонічного оркестру) та декілька статей у пресі, за змістом яких, заявник – викладач музики та майбутній директор цього
оркестру – у 2008 році стверджувано вчинив крадіжку. Ці матеріали поширювалися в інтернеті в той час, коли заявник мав бути призначений на посаду директора оркестру, як переможець конкурсу.

З урахуванням того, що особи, які мають судимість, не могли претендувати на цю посаду, органи державної влади, перш ніж підтвердити призначення заявника на посаду, звернулися із запитом до правоохоронних органів, аби з’ясувати, чи справді заявник був причетним до вчинення крадіжки. Поліція поінформувала про відсутність кримінальних проваджень щодо заявника і про те, що його не притягували до відповідальності за вчинення крадіжки. Тому заявника було призначено на посаду оркестру.

У 2012 році заявник звернувся з позовом до суду проти М. Д. та відповідних ЗМІ про відшкодування шкоди, завданої його іміджу та діловій репутації. Зокрема, він вказував, що М. Д. категорично й беззастережно назвав його особою, яка вчинила кримінальне правопорушення під час допиту про зміст відео від 2008 року.

У 2013 році суд першої інстанції постановив, що в межах цієї справи М. Д. не міг
вимагати захисту за статтею 10 Конвенції і що заявник, безперечно, зазнав моральної шкоди в результаті публічного звинувачення у вчиненні крадіжки. Він зобов’язав М. Д. виплатити заявникові компенсацію моральної шкоди в розмірі 5000 євро. Суд додав, що відповідні ЗМІ порушили право заявника на захист честі, гідності й ділової репутації, і зобов’язав їх видалити вказані статті зі своїх вебсайтів та опублікувати рішення суду впродовж трьох днів після набрання ним законної сили. М. Д. оскаржив це рішення.

У 2014 році апеляційний суд задовольнив його скаргу, скасував рішення суду
першої інстанції і повністю відмовив у задоволенні позовних вимог заявника. Суд зазначив, серед іншого, що М. Д. не вчинив жодних протиправних дій і що інтерв’ю було опубліковано в межах журналістського розслідування, що становило суспільний інтерес для цілей статті 10 Конвенції.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник стверджував, що органи влади не виконали свого зобов’язання із забезпечення захисту його права на захист
репутації та поваги до приватного життя.

Оцінка Суду

Чи сприяв опублікований матеріал обговоренню питань, що становлять суспільний інтерес

ЄСПЛ наголосив на висновку апеляційного суду, що статті, про які йде мова,
стосувалися питань, що мають суспільний інтерес: переважно вони стосувалися того, чи відповідав заявник критеріям відбору на посаду директора філармонічного оркестру, враховуючи, що, за твердженнями журналістів, він підозрювався у вчиненні крадіжки.

На думку ЄСПЛ, з урахуванням того, що події на відео відбулися задовго до публікування репортажу, а також фактичного змісту відео та статей, варто було б, щоб апеляційний суд роз’яснив причини, чому він вважав цей матеріал таким, що становить суспільний інтерес для обговорення.

Чи була відповідна особа – заявник – добре відомою

ЄСПЛ зазначив, що заявник не був публічною особою і так само не був добре
відомим навіть у межах округу до того, як висунув свою кандидатуру на посаду
директора. ЄСПЛ дійшов висновку, що з огляду на статус та обов’язки директора
державної установи місцевого рівня заявник неминуче та свідомо став об’єктом
суспільного обговорення в результаті проходження конкурсу на посаду. Таким чином він став відкритим / доступним для ретельного вивчення його дій. Відповідно, межі допустимої критики в цьому випадку були ширшими, ніж у випадку особи, яка була абсолютно невідомою в суспільстві. Водночас ці межі були вужчими порівняно з рівнем терпимості, яку мали проявляти, наприклад, політики. В цій справі звинувачення, висунуті заявникові, стосувалися його ймовірної участі у вчиненні кримінального правопорушення. У разі доведення цей факт, безсумнівно, вплинув би на його професійну кар’єру. Як наслідок, не можна стверджувати, що заявник мав би проявляти вищий рівень терпимості щодо пред’явлених йому претензій.

Наслідки заяв М. Д. та опублікованих статей

Стосовно інтерв’ю з М. Д. ЄСПЛ зауважив, що М. Д. не виявляв стриманості,
називаючи ім’я заявника, що не залишало жодних сумнівів, що мова йшла саме
про його особу. Незважаючи на те, що М. Д. прямо не вказав, що саме заявник вчинив крадіжку, він усе ж ідентифікував його та назвав його ім’я як особи на відео, яка вчиняє крадіжку. На думку ЄСПЛ, послідовність заяв такого характеру рівноцінна об’єктивному викладу фактів.

ЄСПЛ дійшов висновку, що апеляційний суд ретельно не дослідив твердження М. Д. і не намагався з’ясувати, чи могли його твердження, взяті загалом та в контексті поставлених питань, мати хоча б певну фактичну конотацію. Крім того, апеляційний суд просто висновив, що зазначені твердження не були констатацією фактів, що виходили за межі захисту права на свободу вираження поглядів, без додаткових пояснень. Однак детальні пояснення були особливо необхідними в цій справі ураховуючи те, що суд першої інстанції дійшов протилежного висновку, а саме що зауваження М. Д. були твердженнями факту.

Щодо статей в інтернеті ЄСПЛ зауважив, що апеляційний суд установив, що публікація інтерв’ю, про яку йдеться, була частиною журналістського розслідування, яке мало суспільний інтерес. Апеляційний суд зосередив свою увагу здебільшого на заявах М. Д. без розгляду питання того, чи може свобода ЗМІ в цій справі виправдати повторні публікації та шкоду, яку форма та зміст статей могли завдати праву заявника на захист його репутації. ЄСПЛ визнав такий підхід несумісним із принципами, що випливають із його усталеної практики.

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що апеляційний суд не оцінив ані характеру заяв, що містилися в статтях, ані питання того, чи мали журналісти надати фактичну основу для обґрунтування їхніх тверджень. Мета цих статей полягала в недвозначному доведенні до суспільства того, що заявник – майбутній директор державної установи – був або мав бути об’єктом кримінального розслідування за фактом учинення крадіжки. За таких обставин апеляційний суд повинен був з’ясувати, чи мали статті об’єктивну та достатню фактологічну основу.

Крім того, враховуючи те, що журналісти вирішили зобразити заявника як особу, яка «підозрюється у вчиненні крадіжки», хоча досудове розслідування щодо нього не здійснювалося і не було жодного об’єктивного елементу, окрім тверджень М. Д., щоб припустити, що це було насправді, апеляційний суд міг би навіть з’ясувати, чи діяли журналісти добросовісно з метою надання точної та достовірної інформації згідно з правилами журналістської етики.

Зрештою, апеляційний суд жодного разу не розглянув ступінь поширення цих статей в інтернеті, їх доступності або впливу на ситуацію заявника. ЄСПЛ у зв’язку із цим повторив, що ризик заподіяння шкоди реалізації прав і свобод людини, зокрема права на повагу до приватного життя, від змісту й повідомлень в інтернеті, безумовно, є вищим, ніж той, який створює ЗМІ.

ЄСПЛ щодо частини статей в інтернеті вказав, що апеляційний суд не взяв до уваги критерії, що випливають з усталеної практики ЄСПЛ, і не урівноважив право заявника на повагу до своєї репутації з правом журналістів на свободу вираження поглядів.

Таким чином, апеляційний суд належним чином не з’ясував питання характеру
тверджень М. Д. і те, чи справді інтерв’ю з М. Д. та статті, на які скаржився заявник, сприяли обговоренню, що становить суспільний інтерес. Також суд не урівноважив право журналістів на свободу вираження поглядів із правом заявника на повагу до його приватного життя відповідно до критеріїв, наведених в усталеній практиці ЄСПЛ. Отже, національні органи влади не дотримали своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції.

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 16 листопада 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.