Між діями засудженого і смертю потерпілого вбачається причинний зв’язок, ускладнений особливими обставинами його розвитку, де колото-різане ушкодження м’яза серця спричинило швидку й суттєву крововтрату, що зумовило гіпоксичне ураження головного мозку і призвело до коми потерпілого, який протягом тривалого часу перебував у стані нерухомості та під час лікування якого виникли інші загрозливі для життя явища у вигляді запальних захворювань серця і легень, що в результаті призвело до настання смерті. Зазначене свідчить про передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК.
Обставини справи: згідно з вироком суду ОСОБА_1 на ґрунті неприязних відносин, що раптово виникли, колючо-ріжучим предметомнаніс два удари в грудну клітину ОСОБА_2, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження за критерієм наявності небезпеки для життя в момент їх заподіяння, що потягли за собою гіпоксичне ураження головного мозку, внаслідок чого розвинувся набряк-набухання головного мозку, що спричинило смерть ОСОБА_2.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим і засудив ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК.
Апеляційний суд залишив без зміни цей вирок.
У касаційній скарзі захисник порушує питання про перекваліфікацію дій засудженого з ч. 2 ст. 121 КК на ч. 1 цієї статті, спираючись на висновок
комплексної судово-медичної експертизи, наводить доводи про те, що тілесні
ушкодження, спричинені ОСОБА_2, належать до тяжких за критерієм небезпеки для життя, водночас смерть потерпілого наступила не безпосередньо від спричинених тілесних ушкоджень, а від ускладнень, установлених експертом. На думку захисника, настання смерті перебуває у непрямому причинному зв’язку з діянням засудженого, який свідчить про відсутність об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.
У касаційній скарзі прокурор зазначає, що суд першої інстанції неправильно
кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК, оскільки його дії підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 115 КК. На думку прокурора, суд не врахував, зокрема, знаряддя вчиненого злочину, кількість та локалізацію ударів, а також не надав оцінки тому факту, що обвинувачений після спричинення ножових поранень потерпілому не намагався вжити заходів задля збереження життя останнього, не надав йому допомоги, не викликав медичної допомоги, а перед цим намагався наздогнати потерпілого з наявним у руках предметом, схожим на ніж, але йому завадили це зробити, після чого він втік з місця події, що свідчить про послідовність дій ОСОБА_1 і їх спрямованість саме на умисне вбивство потерпілого.
Позиція ККС: скасовано ухвалу апеляційного суду і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів ККС встановила підстави до застосування положень пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК в аспекті реалізації
повноважень, передбачених ст. 436 цього Кодексу, через передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 115 КК.
Колегія суддів ККС відхиляє вказані вище доводи захисника як необґрунтовані.
Під час аналізу та встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками слід виходити з того, що причинний зв’язок як зв’язок між явищами об’єктивної дійсності у кримінальних
правопорушеннях із матеріальним складом має місце лише тоді, коли діяння
виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку (conditio sine qua non). Суспільно небезпечному діянню має бути властива (внутрішньо і органічно притаманна за його характером) неминучість чи реальна можливість заподіяння відповідного наслідку. Діяння з урахуванням його характеру, місця, часу, обстановки, способу, знарядь та засобів вчинення кримінального правопорушення має закономірно спричиняти наслідок.
При цьому, одного лише передування діяння в часі в послідовному розвитку подій недостатньо для встановлення необхідного причинного зв’язку, адже загальновідомо, що «після цього» не завжди означає «внаслідок цього» (post
hoc non est propter hoc). Діяння повинно породжувати наслідки як результат
негативного, руйнівного впливу на об’єкт кримінально-правової охорони, коли
діяння є головною і визначальною умовою настання суспільно небезпечного
наслідку. Це правило відіграє вагоме значення в тих ситуаціях, коли в розвиток
причинного ряду вплітаються додаткові процеси (патологічні, біологічні тощо),
умови і фактори, дії інших осіб, що обумовлює наступну юридичну оцінку декількох чинників, що тією чи іншою мірою впливають на настання передбачених законом наслідків.
Необхідний причинний зв’язок відображає закономірності розвитку об’єктивного світу, де причина сама в собі містить реальну можливість настання відповідного наслідку. За таких обставин суб’єкт здатен передбачати розвиток природного перебігу подій як закономірних явищ. Вчиняючи ті або інші дії, що із закономірністю тягнуть за собою настання певних наслідків, людина здатна їх передбачити як невідворотний чи можливий результат своїх дій, і саме тому
необхідний причинний зв’язок має кримінально-правове значення, а суспільно
небезпечні наслідки, заподіяні діянням особи за наявності в неї умислу чи необережності, ставляться їй у провину.
Натомість випадкові причинні зв’язки не відображають закономірностей розвитку подій, оскільки вони є наслідком випадкового перетинання причинно-
наслідкових ланцюгів, де діяння містить абстрактну можливість спричинення
наслідків, яка не відображає такого розвитку подій, за якого людина здатна
їх передбачити. Ці зв’язки не можуть бути покладені в обґрунтування кримінальної відповідальності, оскільки обумовлюють психічне ставлення особи до наслідків у виді казусу, який не охоплюється змістом вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони будь-якого кримінального правопорушення.
Положення кримінального права вирізняють окремі види необхідних причинних зав’язків, серед яких – причинний зв’язок при так званому безпосередньому (прямому) заподіянні, який іноді називають безпосереднім або прямим, та опосередкований необхідний причинний зв’язок, коли заподіяння наслідків опосередковує поведінка інших осіб, природні сили чи небезпечні фактори,
процеси тощо.
Повертаючись до обставин цього провадження, колегія суддів зважає на те, що за змістом висновку комплексної судово-медичної експертизи судами попередніх інстанцій встановлено, що безпосередньою причиною смерті ОСОБА_2 стала поліорганна недостатність: двобічна застійна гнійно-флегмонозна плевропневмонія (запалення легень), міокардит (запалення м’яза серця), ендокардит (запалення зовнішньої оболонки серця), гіпоксичне ураження головного мозку як ускладнення колото-різаного пошкодження лівої половини грудної клітки, котре проникало в плевральну порожнину з ушкодженням м’яза серця. Вказані тілесні ушкодження належать до тяжких за критерієм небезпеки для життя, через свої ускладнення потягли за собою настання смерті ОСОБА_2, тобто знаходяться в непрямому причинному зв’язку з настанням смерті. Під час лікування потерпілому був встановлений діагноз: гострий інфаркт міокарду, ІІ тип, гостра стадія, серцева недостатність, хронічна серцева недостатність. Цей стан у прямому причинному зв’язку зі смертю не перебувають, однак міг сприяти настанню смерті. Кваліфікована та спеціалізована медична допомога ОСОБА_2 згідно із записами в медичній документації була надана своєчасно та в повному обсязі, однак смерть потерпілого настала не безпосередньо від спричинених тілесних ушкоджень, а від указаних вище ускладнень.
Допитаний у судовому засіданні експерт роз’яснив вказаний висновок експертизи і зазначив щодо визначення причинного зв’язку зі смертю ОСОБА_2,
що, якби смерть потерпілого настала протягом декількох днів після події, це був
би прямий причинний зв’язок за медичними критеріями. Беручи до уваги, що смерть ОСОБА_2 настала, у тому числі від пневмонії та інших захворювань, то має місце непрямий причинний зв’язок із настанням смерті. При тому що, з огляду на характер ушкодження і тривалий час перебування в комі під час лікування, ускладнення виникли через особливості організму потерпілого і характер нанесених йому тілесних ушкоджень, експерт зазначив, що навіть за відсутності таких діагнозів наслідки у виді смерті потерпілого настали би.
Вирішення питання про наявність у діянні особи юридичних ознак складу
кримінального правопорушення (зокрема, і необхідного причинного зв’язку між
суспільно небезпечним діянням та його наслідками) як підстави кримінальної
відповідальності належить до компетенції суду.
Колегія суддів ККС зауважує, що з’ясування змісту психічного ставлення винної особи до вчиненого діяння та його наслідків не може ґрунтуватися виключно на висновках судово-медичних експертів (експертиз), які містять оцінку завданих
ушкоджень і заподіяних наслідків лише за медичними критеріями. Саме в такому
розумінні вони мають отримувати юридичну оцінку в сукупності з іншими доказами стосовно вирішення питання про доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого злочину.
Отже, зміст висновку експерта про наявність непрямого причинного зв’язку між заподіяними потерпілому тілесними ушкодженнями та настанням його смерті не віддзеркалює своїм змістом всіх належних юридичних аспектів установлення
ознак об’єктивної сторони інкримінованого кримінального правопорушення і не є безумовною підставою для кваліфікації дій засудженого, оскільки в контексті
встановлення необхідного причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони діяння, спрямованого проти життя і здоров’я, суд має за кримінально-правовими
критеріями здійснити юридичну оцінку висновку експерта у поєднанні з іншими
дослідженими доказами.
Спростовуючи твердження сторони захисту щодо відсутності необхідного причинного зв’язку між смертю ОСОБА_2 та завданими йому ОСОБА_1 тілесними
ушкодженнями, суд першої інстанції обґрунтовано врахував надані експертом
роз’яснення та дійшов фактичного висновку, що виявлені у ОСОБА_2 тілесні
ушкодження з необхідністю (закономірно) потягли за собою смерть останнього,
отже, є причиною її заподіяння.
Смерть викликана двобічною застійною гнійно-флегмонозною плевропневмонією (запаленням легень), міокардитом (запаленням м’яза серця),
ендокардитом (запаленням зовнішньої оболонки серця), гіпоксичним ураженням
головного мозку, які є похідними від колото-різаного пошкодження лівої половини грудної клітки, яке проникало в плевральну порожнину з ушкодженням м’яза серця.
Суд правильно виходив із того, що така ознака об’єктивної сторони, як причинний зв’язок між діянням засудженого та смертю потерпілого в цьому
провадженні має місце, оскільки діяння ОСОБА_1 за своїм характером є головною умовою, без якої неможливе настання наслідку, воно передує в часі й породжує його, отже є необхідною і визначальною стосовно заподіяння смерті ОСОБА_2. Між діями ОСОБА_1 і смертю потерпілого є необхідний причинний зв’язок, ускладнений особливими обставинами його розвитку, де колото-різане ушкодження м’яза серця спричинило швидку і суттєву крововтрату, що обумовило гіпоксичне ураження головного мозку і призвело до коми потерпілого, який тривалий час перебував у стані нерухомості і під час лікування якого виникли інші загрозливі для життя явища у виді двобічної застійної гнійно-флегмонозною плевропневмонії (запалення легень), міокардиту (запалення м’яза серця), ендокардиту (запалення зовнішньої оболонки серця), що в підсумку призвело до настання смерті.
Діяння ОСОБА_1 є причиною заподіяння смерті, оскільки застосування колючо-ріжучого предмета як знаряддя вчинення кримінального правопорушення і поранення серцевого м’яза створило реальну небезпеку заподіяння наслідків, які
втілилися в об’єктивну дійсність з урахуванням супутніх обставин, і за характером діяння, заподіяна потерпілому смерть є закономірним наслідком розвитку причинного зв’язку.
Викладені у касаційній скарзі прокурора доводи колегія суддів ККС вважає
обґрунтованими.
Вирішуючи питання про кваліфікацію дій засудженого, суд першої інстанції
небезпідставно послався на сталу судову практику, уособленням якої є рекомендації, викладені в постанові Пленуму ВСУ від 07.02.2003 No 2, згідно з п. 22 якої для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
Натомість належного кримінально-правового аналізу суб’єктивної сторони
вчиненого ОСОБА_1 діяння за вказаними вище критеріями суд не здійснив. Так, поза увагою суду залишилося те, що в матеріалах провадження відсутні докази того, що засуджений вчиняв цілеспрямовані дії поза власною волею, втратив
суб’єктивний контроль за своєю поведінкою, не усвідомлював змісту вчинених дій чи не бажав їх здійснити. Встановлені судом обставини не містять відомостей про те, що засуджений не усвідомлював розвитку причинного зв’язку між спричиненим його діянням пораненням серця і заподіяною смертю.
У аспекті встановлення підстави кримінальної відповідальності, юридичної оцінки суб’єктивного ставлення до вчиненого, суд мав враховувати, що за ступенем конкретизації у свідомості суб’єкта передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків виокремлюють визначений (пов’язаний із передбаченням конкретного наслідку) і невизначений (альтернативний) умисли, коли свідомістю винного охоплюється можливість настання двох або більше альтернативних наслідків. При невизначеному умислі, різновидом якого є альтернативний, кваліфікація здійснюється залежно від тих наслідків, які були фактично заподіяні, оскільки винний передбачав настання будь-якого з них і бажав або свідомо припускав їх настання.
За наявності умислу на заподіяння смерті проміжок часу до її настання, потенційна можливість врятувати потерпілому життя за умови втручання інших осіб із наданням відповідної допомоги, намагання медичних працівників відвернути настання наслідків у виді смерті на кваліфікацію дій винуватого не впливають.
При неправильному уявленні особи про дійсний розвиток причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками
кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв’язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток
причинного зв’язку в загальних рисах, і помилка в деталях не має впливу на кримінальну відповідальність.
Оскаржене рішення суду апеляційної інстанції не містять обґрунтування того, чому саме усвідомлене використання такого способу вчинення злочину, як фізичне насильство, поєднане з вибірковим застосуванням предмета, яким
завдано колото-різане поранення і ушкодження серця, в цьому провадженні не пов’язане з усвідомленням засудженим суспільної небезпечності своїх дій (їх здатності заподіяти смерть у конкретному випадку) та передбаченням
відповідних наслідків для життя потерпілого, бажанням або свідомим припущенням заподіяної смерті. Отже оскаржена ухвала не містить належного спростування доводів апеляційної скарги прокурора.
У контексті встановлених судом обставин щодо локалізації, механізму і способу завданих травматичних впливів і заподіяних наслідків, колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту про те, що колото-різані ушкодження заподіяні внаслідок хаотичних ударів, позбавлених певної спрямованості, оскільки суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 умисно, з прикладанням сили завдав удару колючо-ріжучим предметом в ліву частину грудної клітки ОСОБА_2, заподіявши проникаюче колото-різане поранення з пошкодженням лівого шлуночка серця.
За ч. 2 ст. 121 КК кваліфікуються дії винуватого, якщо до наслідку у вигляді смерті потерпілого встановлено необережну вину у виді злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості. Тобто із суб’єктивної сторони умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, характеризується «змішаною» виною, тобто неоднаковим психічним ставленням особи у формі умислу та необережності до різних об’єктивних ознак одного й того самого кримінального правопорушення, де щодо діяння (тяжкого тілесного ушкодження) має місце прямий чи непрямий умисел, а щодо наслідку у виді смерті потерпілого – злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість.
З урахуванням установлених судом фактичних обставин оскаржені судові рішення не містять обґрунтування такого психічного ставлення засудженого до наслідків, спричинених його діями, за якого він не передбачав можливості
настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 3 ст. 25 КК) чи мав обґрунтований
розрахунок на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК) під час вчинення інкримінованих дій. Водночас передбачення реальної можливості настання суспільно небезпечних
наслідків своїх дій, виключає психічне ставлення до вчиненого у формі злочинної недбалості в аспекті положень ч. 3 ст. 25 КК.
З огляду на викладене вище, завдання колючо-ріжучих ушкоджень та пошкодження серцевого м’яза за встановлених судом обставин свідчить про передчасність висновків про відсутність підстав для кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК.
Детальніше з текстом постанови ВС від 07.12.2022 у справі No 295/4942/20 (провадження No 51-2349км22) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/107834073.