Обставини справи
Справи стосувались обов’язку редактора видання та журналіста видалити із вебсайту французького інтернет-видання «Mediapart» аудіозаписи та стенограми незаконних записів, зроблених у будинку Ліліан Беттенкур (далі –пані Б.), основного акціонера групи L’Oréal.
У заяві No 281/15 заявниками є видавець газети «Mediapart», пан Е. П., голова та видавничий редактор, та пан Ф. А., журналіст «Mediapart». Пан П. та пан А. –громадяни Франції, які народились у 1952 та 1981 рокахвідповідно та проживають у м. Парижі.
У заяві No 34445/15 заявниками є Е.П.та «Mediapart».
У продовж 2009 року між пані Б. та її дочкою виник спір щодо великих фінансових подарунків, зокрема щодо подарунку Б., письменнику та фотографу. Ця справа набула широкого розголосу у пресі. Поінформувавши про те, що дочка пані Б. передала в національну службу фінансової поліції компакт-диски із записами розмов, записаних у будинку її матері з травня 2009 року по травень 2010 року колишнім дворецьким останньої, П.Б., заявники вирішили опублікувати витяги із цих записів в мережі Інтернет у період із 14 по 21 червня 2010 року.
Заява No 281/15 –термінове провадження проти заявників з боку П.Д.М.
21 червня 2010 року П. Д. М. –розпорядник приватними активами пані Б. –порушив термінові провадження проти заявників із вимогою на підставі статті 809 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) та статей 226-1 і 226-2 Кримінального кодексу (КК) отримати рішення про те, що всі витяги з незаконних записів, зроблені в будинку пані Б., були видалені з вебсайту «Mediapart», а також розпорядження, що «Mediapart» не повинен публікувати ці записи за умови штрафу в розмірі 10 000 євро за годину публікації та за один витяг. Він також вимагав від відповідачів спільного відшкодування йому суми у розмірі 20 000 євро.
1 липня 2010 року Голова суду першої інстанції у Парижі (TGI) відхилив його вимоги, зазначивши, що опубліковані стенограми стосуються поведінки Б. та його стосунків із пані Б., що були покладені в основу справи Б., але також насамперед управління її статком та можливі зв’язки з політичною владою.
Голова суду дійшов висновку, що рішення про видалення матеріалів,що відповідали публікації законної інформації, яка мала значення для загальних інтересів, означало б цензуру і суперечило б суспільним інтересам. Рішенням від 23 липня 2010 року Апеляційний суд Парижу залишив без змін це рішення, встановивши, що єдиного факту, що опубліковані заяви були записані без згоди спікера, недостатньо,щоб кваліфікувати шкоду,завдану їхньою публікацією, як явно незаконну, але тим не менш вони повинні «втручатися в [приватне життя] інших осіб», як це передбачено статтею 226-1 Кримінального кодексу.
П. Д. М. оскаржив це рішення з питань права. 6 жовтня 2011 року Касаційний суд скасував рішення апеляційного суду та передав справу до Апеляційного суду Версаля.
Рішенням від 4 липня 2013 року суд апеляційної інстанції скасував розпорядження від 1 липня 2010 року та зобов’язав заявників видалити із сайту «Mediapart» усі стенограми незаконних записів, зроблених у будинку пані Б., та сплатити авансом 1000 євро компенсації завданої моральної шкоди П. Д. М.
Заявники подали касаційну скаргу. Рішенням від 2 липня 2014 року Касаційний суд відхилив її. По-перше, він вважав, що у висновках апеляційного суду було встановлено, що опубліковані заяви є втручанням у приватне життя, і, по-друге, додав: «… рішення [суду апеляційної інстанції], повторивши, що стаття 10 Конвенції передбачає, що свобода отримувати та передавати інформацію може бути обмежена передбаченими законом обмеженнями, які необхідні в демократичному суспільстві для захисту прав інших людей з метою запобігання розголошенню конфіденційної інформації, чітко визначає, що це особливо справедливо щодо права на повагу до приватного життя, прямо закріпленого в статті 8 Конвенції, яка далі поширює свій захист на житло кожної особи…». Він вважав, що розкриття заявниками записів не може бути виправдане «свободою преси або передбачуваним внеском у дискусію, що стосується суспільних інтересів, або [бажанням] надати особливу достовірність певній інформації, яку, крім того, можна було встановити шляхом розслідування та аналізу, захищених привілеєм журналістів не розголошувати своїх джерел».
Зрештою, Касаційний суд постановив, що покарання було пропорційним правопорушенню, яке було вчинено, незважаючи на те, що зміст записів поширився і через інші засоби масової інформації.
Заява No 34445/15 –термінове провадження щодо заявників, порушене пані Б.
22 червня 2010 року пані Б. подала термінову заяву до судів із тих самих міркувань, що йП. Д. М. у заяві No 281/15,із вимогою видалити із сайту витяги незаконних записів та заборони їх подальшої публікації. Вона просила стягнути із заявників 50 000 євро.
Рішенням від 1 липня 2010 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду Парижа від 23 липня 2010 року, Голова відхилив позови пані Б. із тих самих причин, що і в заяві No 281/15. За результатами розгляду касаційної скарги, поданої пані Б., Касаційний суд рішенням від 6 жовтня 2011 року скасував рішення апеляційного суду та передав справу до Апеляційного суду Версаля. . У своєму рішенні, винесеному 4 липня 2013 року, Апеляційний суд Версаля скасував розпорядження голови суду першої інстанції від 1 липня 2010 року,фактично за тих самих умов, що й у попередній заяві, наказав видалити оскаржувані стенограми й аудіозаписи та заборонив подальшу публікацію всіх або будь-яких розмов, які були незаконно записані в будинку пані Б. Він зобов’язав заявників виплатити пані Б. компенсацію моральної шкоди у розмірі 20 000 євро. Заявники оскаржили це рішення до касаційного суду. У рішенні від 15 січня 2015 року Касаційний суд зазначив, що порушення приватності пані Б., «що не може виправдовуватися фактом надання інформації громадськості», є, як зауважив апеляційний суд, тим фактом, що витяги із записів, які було зроблено впродовж року без відома заявниці, були опубліковані з повним усвідомленням їхнього незаконного походження.
Кримінальне провадження проти заявників
30 серпня 2013 року слідчий суддя постановив, що справу П. Б., який зробив записи, було передано для розгляду до Кримінального суду міста Бордоза статтею 226-1 Кримінального кодексу. Пан П., пан А. та інші журналісти журналу «Le Point» постали перед судом за статтею 226-2 Кримінального кодексу. Рішенням від 12 січня 2016 року всі вони були виправдані. Рішенням від 21 вересня 2017 року за результатами розгляду апеляційної скарги прокурора Апеляційний суд Бордо підтримав рішення суду першої інстанції. Він дійшов висновку, що,публікуючи оскаржувані витяги та супровідний коментар, що розміщені у відповідному контексті, заявники не мали наміру порушувати приватне життя пані Б.
Посилаючись на статтю 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), заявники стверджували, що рішення про покладення на них обов’язку видалити із сайту новин «Mediapart» письмові та аудіо-витяги незаконних записів, зроблених у будинку пані Б., порушило їхнє право на свободу вираження поглядів.
Оцінка Суду
Стаття 10 Конвенції (свобода вираження поглядів)
ЄСПЛ вважав, що наказ про видалення незаконних записів та заборона їх подальшої публікації має розглядатись як втручання державних органів у право на свободу вираження поглядів видавничої компанії-заявника та двох інших заявників.
ЄСПЛ встановив, що втручання було передбачене законом у значенні статті 10 Конвенції за відсутності будь-якого оскарження заявниками правової основи наказу суду, а саме статті 809 Цивільного процесуального кодексу та статей 226-1 та 226-2 Кримінального кодексу.
ЄСПЛ зазначив, що втручання переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб, а саме П. Д. М. та пані Б. Спірні стенограми та аудіо-витяги були отримані на основі записів, зроблених без відома цих осіб упродовж майже року, тобто із секретних записів, а тому це могло розцінюватись як правопорушення. Незалежно від складових елементів переслідування та покарання як злочину згідно із французьким законодавством, такі діяння, безсумнівно, становили досить серйозне втручання у право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Конвенції.
ЄСПЛ повторив, що журналісти, які реалізували свободу вираження поглядів, взяли на себе «обов’язки та відповідальність». Пункт 2 статті 10 Конвенції не гарантував абсолютно необмеженої свободи вираження поглядів навіть стосовно висвітлення в засобах масової інформації питань, що викликають серйозне суспільне занепокоєння. Таким чином, незважаючи на особливо важливу роль, яку відіграє преса в демократичному суспільстві, журналісти, в принципі, не можуть бути звільнені від обов’язку нести відповідальність за звичайним кримінальним законом на підставі того, що стаття 10 Конвенції надає їм «залізобетонний» захист. Разом із тим, журналіст не міг вимагати виключного імунітету не бути притягнутим до кримінальної відповідальності з єдиної причини, що, на відміну від інших осіб, які реалізують право на свободу вираження поглядів, розглянуте правопорушення було вчинено під час виконання ним журналістських функцій. Окрім того, порушення конфіденційності, спричинене втручанням у приватне життя осіб шляхом використання технічних пристроїв для незаконного прослуховування, відеозапису чи фотозйомки, повинно було бути предметом особливо ретельного захисту.
У цій справі ЄСПЛ зазначив, що оскаржувані статті були опубліковані тоді, коли донька пані Б. передала поліції компакт-диски із секретними записами.
Заявники відтворили ці записи на сайті новин, хоча вони містили інформацію, що порушувала конфіденційність цих осіб.Заявники були обізнані, що розголошення записів, зроблених без відома пані Б., було правопорушенням, що мало б спонукати їх до прояву розсудливості та обережності, незалежно від того, що їхні дії, зокрема, мали вплив на пані Б. Касаційний суд вважав, що суспільство могло бути проінформоване про ці питання іншими способами,а ненаданням доступу до незаконних записів. Хоча рішенням суду було виправдано заявників на стадії закриття кримінального провадження, порушеного проти них, Апеляційний суд Бордо підкреслив «марний та вражаючий аспект» їх рішення надати доступ до деяких записів.
ЄСПЛ повторив, що за певних обставин, навіть коли особа була відома широкому загалу людей, вона може розраховувати на «законне сподівання» щодо захисту права на повагу до приватного життя. Таким чином, факт,що певна особа, яка належить до сфери публічних діячів, не могла виконувати своїх офіційних функцій, не може уповноважувати засоби масової інформації порушувати професійні й етичні принципи, які мали врегулювати дії або узаконити втручання у приватне життя.
Ураховуючи обсяг публікацій на сайті «Mediapart», національні суди цілком законно могли зробити висновок у рамках обставин справи, що суспільний інтерес повинен «поступитися» праву пані Б. та П. Д. М. на повагу до їхнього приватного життя. Незважаючи нате, що доступ до сайту не був безкоштовним, записані заяви були доступними широкому загалу людей і залишалися в доступі в мережі протягом тривалого періоду. Інтернет-сайти були інформаційно-комунікаційним інструментом, який особливо відрізнявся від друкованих засобів масової інформації, особливо з точки зору їхньої здатності зберігати та передавати інформацію, а також ризику заподіяння шкоди змістом та повідомленням в Інтернеті здійсненню та реалізації прав і свобод людини, зокрема права на повагу до приватного життя, що був безумовно вищим, ніж у пресі.
Щодо стримуючого характеру заходів, накладених на заявників, національні суди могли законно вважати, що з плином часу не було усунено втручання у приватне життя П. Д. М. та пані Б., ураховуючи вплив публікацій, які вони мали, що оцінюється з огляду на спосіб отримання записів, приналежність пані Б. до соціально вразливої категорії осіб, та, у більш загальному значенні, ступінь їх шкідливого впливу на цих осіб.
Надалі ЄСПЛ зазначив, що суд касаційної інстанції постановив, що той факт, що інформація була відтворена на інших сайтах або в друкованих виданнях, не має бути взята до уваги. Крім того, з урахуванням обставин цієї справи національні суди розглянули позови проти заявників, щоб припинити порушення, спричинене жінці, яка, хоч і є публічною особою, ніколи не погоджувалася на розкриття опублікованих аудіо-витягів і належала до групи соціально вразливого населення та мала законне очікування, що нелегальні публікації, які вона ніколи не могла прокоментувати, на відміну від варіанта, доступного їй під час кримінального процесу, будуть видалені із сайту новин.
Незважаючи на те, що зміст записів був значною мірою розповсюджений до моменту видачі судового наказу, їх дослівна публікація із самого початку була незаконною і забороненою для преси в цілому. ЄСПЛ також зазначив, що заявники, виправдані в кримінальному провадженні, не були позбавлені можливості виконати своє завдання щодо надання інформації про публічний аспект справи Б.У зв’язку із цим заявники не продемонстрували,за обставин цієї справи, що вилучення та заборона на подальшу публікацію змісту записів дійсно могли мати стримуючий вплив на те, як вони здійснювали та продовжували здійснювати своє право на свободу вираження поглядів.
ЄСПЛ не встановив жодної вагомої причини, яка вимагала б від нього змінити свою точку зору про позицію національних судів та скасувати процес врівноваження інтересів, проведений ними. Він був переконаний, що наведені причини були як релевантними, так і достатніми, щоб показати, що втручання, на яке скаржилися заявники, було «необхідним у демократичному суспільстві» і що розгляд, про який йде мова, не вийшов за межі того, що було необхідно для захисту пані Б. та П. Д. М. від втручання у їх право на повагу до приватного життя.
Отже, порушення статті 10 Конвенції встановлено не було.
Висновок
Відсутність порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 14 січня 2021 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.