Унаслідок російської агресії Україна перебуває в стані збройного конфлікту вже багато років. Це призвело до появи в національних судах нової категорії справ, яка стосується відповідальності держави за шкоду, завдану під час такого конфлікту.
Про підстави цієї відповідальності та її форми розповів суддя Великої Палати Верховного Суду Дмитро Гудима, повідомляє прес-служба Судової влади.
Суддя ВП ВС уточнив, що використовує під час виступу термін «збройний конфлікт», адже він позначає ширше за змістом поняття, ніж війна, й охоплює як її, так і будь-який інший конфлікт, що включає збройні операції, які можуть впливати на становище держав-учасниць цього конфлікту, на їхні договірні відносини та відносини з третіми державами незалежно від того, була війна оголошена чи ні.
Доповідач зосередився на понятті «юрисдикція держави» за ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій статті йдеться про те, що держави гарантують конвенційні права та свободи кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. «Ця стаття важлива для врахування судами з огляду на те, що впродовж восьми років частина нашої території не перебуває під юрисдикцією України», – сказав він. Тому суди, розглядаючи справи про відшкодування державою шкоди, мають враховувати ситуацію в окремих територіальних громадах, населених пунктах і регіонах, де Україна не здійснює ефективного контролю.
Дмитро Гудима зазначив, що юрисдикція держави є територіальною, тобто такою, що обмежується її кордонами, а також екстратериторіальною, коли держава (як-от рф) поширює свою владу на певну територію іншої держави, за якою вона встановила ефективний контроль або вирішальний вплив.
Європейський суд з прав людини встановлював наявність екстратериторіальної юрисдикції у декількох типових ситуаціях. Перша – коли органи держави, її посадові особи здійснюють офіційні повноваження цієї держави на території іншої. Друга ситуація – коли держава здійснює ефективний контроль (або щонайменше вирішальний вплив) на території за кордоном. Це може відбуватися як унаслідок військової окупації (що якраз має місце в Україні), так і того, що уряд допустив можливість здійснення ефективного контролю (вирішального впливу) на його території іншою державою, бо не чинив спротиву окупації, або ж сам запросив агентів іншої держави до себе (наприклад, запитав про військову допомогу).
Інакше кажучи, держава може не здійснювати юрисдикцію на певній території в межах її кордону, якщо ефективний контроль за цією територією перейшов до іншої держави (остання здійснює екстратериторіальну юрисдикцію). З цього приводу суддя зауважив, що держава не вважається такою, що втратила ефективний контроль на певній її території, якщо деякі обов’язки з гарантування конвенційних прав вона ще може належно виконувати.