Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року в складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А., та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – Нефьодова Сергія Миколайовича , на постанову Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом»), третя особа: тимчасово виконуючий обов`язки президента державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» Котін П. Б., про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вимоги позову обґрунтовано тим, що 04 квітня 2014 року відповідно до наказу від 3 квітня 2014 року № 157-к він був переведений на посаду заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель у ДП «НАЕК «Енергоатом».
28 травня 2020 року він звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки та подальше звільнення за власним бажанням і йому було надано щорічну відпустку строком 70 календарних днів з 01 червня 2020 року по 11 серпня 2020 року за період роботи з 09 квітня 2018 року по 11 серпня 2020 року з подальшим звільненням з роботи 11 серпня 2020 року за власним бажанням.
Позивач зазначав, що вирішив скористатися наданим йому КЗпП України правом та відкликати заяву про звільнення, про що повідомив відповідача, направивши цінним листом заяву від 11 червня 2020 року про відкликання заяви про звільнення, яка була отримана відповідачем 15 червня 2020 року. Однак, на його адресу надійшов лист відповідача від 3 серпня 2020 року №10305/01, у якому зазначено про необхідність отримати свою трудову книжку 11 серпня 2020 року у виконавчій дирекції з персоналу ДП «НАЕК «Енергоатом».
Посилався на те, що перебуваючи у щорічній відпустці, вирішив після її завершення піти у відпустку без збереження заробітної плати на підставі пункту 3-1 частини першої статті 25 Закону України «Про відпустки», у зв`язку з чим звернувся до відповідача з відповідною заявою 03 серпня 2020 року, направивши її цінним листом на адресу відповідача, який був отриманий 06 серпня 2020 року, однак відповіді йому надано не було, а 12 серпня 2020 року йому стало відомо, що його звільнили на підставі заяви від 28 травня 2020 року, яка була ним відкликана 11 серпня 2020 року.
Позивач вважав своє звільнення незаконним, у зв`язку із чим він підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ ДП «НАЕК «Енергоатом» від 18 травня 2020 року №404-к «Про надання відпустки та подальшим звільненням ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель ДП «НАЕК «Енергоатом»з 12 серпня 2020 року; стягнуто з ДП «НАЕК «Енергоатом» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 серпня 2020 року по 12 січня 2021 року в розмірі 662 664,50 грн та судовий збір в сумі 1262,18 грн; допущено негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді та виплати середньомісячної заробітної плати; стягнуто з ДП «НАЕК «Енергоатом»на користь держави судовий збір в сумі 7 045,87 грн.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року стягнуто з ДП «НАЕК «Енергоатом» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 41 816,85 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а відтак він підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року апеляційну скаргу ДП «НАЕК «Енергоатом» залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року – без змін.
Апеляційну скаргу ДП «НАЕК «Енергоатом» на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року задоволено.
Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року скасовано. У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 – адвоката Нефьодова С. М., про відшкодування витрат на правничу допомогу відмовлено.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що відповідачем порушено порядок звільнення позивача, оскільки ОСОБА_1 повідомив відповідача про свій намір продовжувати трудові відносини після закінчення наданої відпустки, надіславши заяву про відкликання заяви про звільнення 11 червня 2020 року до закінчення строку попередження, що стало підставою для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
Разом з тим, апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції при ухваленні додаткового рішення щодо вирішення витрат на правничу допомогу, виходячи з того, що у матеріалах справи відсутній попередній (орієнтовний) розрахунок сум судових витрат на правову допомогу, які ОСОБА_1 очікував понести у зв`язку із розглядом справи, не подання до судових дебатів заяви про відшкодування судових витрат на правову допомогу, а також порушення порядку та строків подання попереднього розрахунку суми судових витрат та доказів у підтвердження судових витрат, на підставі чого дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви про відшкодування ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У вересні 2021 року ДП «НАЕК «Енергоатом» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог. Постанову апеляційного суду в частині вирішення питання щодо витрат на правничу професійну допомогу залишити без змін.
У жовтні 2021 року представник ОСОБА_1 – адвокат Нефьодов С. М., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення апеляційної скарги ДП «НАЕК «Енергоатом» про скасування додаткового рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року та залишити в силі додаткове рішення.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення ДП «НАЕК «Енергоатом» зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 295/14595/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник ОСОБА_1 – адвокат Нефьодов С. М., зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц, постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року в справі №357/8095/19, постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 488/1363/17, постанові Верховного Суду від 08 квітня 2021 року в справі № 161/20630/18, постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 648/1102/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзиви на касаційні скарги не надійшли.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Встановлені обставини справи
Встановлено, що з 04 квітня 2014 року позивач працював на посаді заступника виконавчого директора з юридичних питань та супроводу процедур закупівель Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом».
28 травня 2020 року позивач подав заяву про надання йому з 01 червня 2020 року всієї невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки з подальшим звільненням за власним бажанням.
Наказом тимчасово виконуючого обв`язки президента Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» П. Котіна від 28 травня 2020 року № 404-к ОСОБА_1 надано щорічну відпустку терміном 70 календарних днів з 1 червня по 11 серпня 2020 року за період роботи з 09 квітня 2018 року по 11 серпня 2020 року з подальшим звільненням з роботи 11 серпня 2020 року за власним бажанням, стаття 38 КЗпП України.
Відомостей про ознайомлення позивача з наказом матеріали справи не містять, копія наказу вручена позивачу 12 серпня 2020 року.
Також встановлено, що 11 червня 2020 року позивач направив на адресу відповідача поштовим зв`язком заяву про відкликання заяви від 28 травня 2020 року про звільнення за власним бажанням, яка отримана відповідачем 15 червня 2020 року.
Крім того, в матеріалах справи наявна заява позивача від 03 серпня 2020 року про надання йому відпустки відповідно до пункту 3-1 частини першої статті 25 Закону України «Про відпустку» з 12 серпня 2020 року, яка була отримана відповідачем 06 серпня 2020 року, однак відповідачем під час судового розгляду не було надано документів, які б свідчили про реагування на подану заяву.
Як визнали сторони, 12 серпня 2020 року позивачу була вручена трудова книжка із записом про його звільнення 11 серпня 2020 року за власним бажанням, стаття 38 КЗпП України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Положеннями статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі № 661/1601/20 (провадження № 61-14982св20) та від 29 вересня 2021 року в справі №279/3334/17 зроблено висновок про те, що «працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою».
При розірванні трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення. Визначення працівником дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про відпустки» передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
Всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором.
Суди при розгляді спорів виходять із того, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у трудових відносинах і працівник має добросовісно користуватись своїми правами.
Виходячи зі змісту принципу рівності, положень статті 38 Кодексу законів про працю України і частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки» у разі одночасного подання працівником заяви про звільнення за власним бажанням і заяви про надання невикористаної відпустки або її частини (коли день звільнення визначений працівником поза межами двотижневого строку попередження про звільнення після закінчення відпустки) працівник має право відкликати заяву про звільнення лише протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення. Якщо цей строк закінчився і подана заява про звільнення не відкликана, працівник уважатиметься таким, що залишив роботу, підтримує вимогу про звільнення і втратив право на повернення до роботи після закінчення відпустки.
Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, враховуючи те, що ОСОБА_1 повідомив відповідача про свій намір продовжувати трудові відносини після закінчення наданої відпустки, надіславши заяву про відкликання заяви про звільнення 11 червня 2020 року до закінчення строку попередження (11 серпня 2020 року), дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушено порядок звільнення позивача, що стало підставою для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
У ЦПК України визначено види судових витрат.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша – друга статті 133 ЦПК України).
Частинами першою, другою статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Частинами першою, другою, третьою статті 246 ЦПК України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.
Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Отже, на учасника справи покладено обов`язок у першому зверненні до суду навести попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи, а докази у підтвердження понесених витрат учасник справи повинен надати суду до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву і ці докази неможливо подати з поважних причин (частина перша статті 246 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом, представник позивача – адвокат Нефьодов С. М., у позовній заяві зазначив, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат позивача складається з 1 262,18 грн судового збору, витрат на відправку кореспонденції та витрат на професійну допомогу. Однак, будь-якого попереднього розрахунку представником позивача наведено не було, посилаючись на неможливість його надання, так як він буде залежати від необхідності підготовки процесуальних документів та здійснення відповідних процесуальних дій.
До позовної заяви була надана копія договору про надання правової допомоги № 21-08/2020-01, укладеного 21 серпня 2020 року між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Олександр Перемежко та партнери».
12 січня 2021 року адвокатом Нефьодовим С. М. подана до суду заява про неможливість подання доказів, які підтверджують розмір понесених позивачем судових витрат в частині витрат на професійну правничу допомогу до закінчення судових дебатів, зважаючи на неможливість встановлення тривалості та складності розгляду справи, та залежності витрат на правничу допомогу від необхідності підготовки процесуальних документів та здійснення відповідних процесуальних дій при розгляді справи, хоча в цей день суд закінчував розгляд справи.
Апеляційним судом встановлено, що представником позивача також не був наведений попередній (орієнтовний) розрахунок витрат позивача на правничу допомогу.
18 січня 2021 року адвокат Нефьодов С. М. направив до суду заяву про відшкодування судових витрат ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу у розмірі 41 816, 85 грн.
До заяви були надані: копія договору про надання правової допомоги № 21-08/2020-01; копія додаткової угоди № 6449 до договору від 21 серпня 2020 року, яка укладена між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Олександр Перемежко та партнери» 21 серпня 2020 року, в якій сторони погодили вартість послуг у розмірі 48 600,00 грн; рахунок-фактура від 26 серпня 2020 року № 6449 на 34 020,00 грн та квитанція від 02 вересня 2020 року № 61099230 про оплату 34 020,00 грн; рахунок-фактура від 13 січня 2021 року № 6885 та квитанція від 13 січня 2021 року № 74504695 про оплату 14 580грн; погодинний звіт від 15 січня 2021 року № 6899, з якого вбачається, що всі вчинені адвокатом дії, які оплачені позивачем, здійснені у період з 27 серпня 2020 року по 12 січня 2021 року.
Відповідно до частини другої статті 134 ЦПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Отже, скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову у цій частині, апеляційний суд, враховуючи відсутність у матеріалах справи попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат на правову допомогу, які ОСОБА_1 очікував понести у зв`язку із розглядом справи, не подання до судових дебатів заяви про відшкодування судових витрат на правову допомогу, а також порушення порядку та строків подання попереднього розрахунку суми судових витрат та доказів у підтвердження понесених витрат, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для відшкодування ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу.
Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц, постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року в справі №357/8095/19, постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 488/1363/17, постанові Верховного Суду від 08 квітня 2021 року в справі № 161/20630/18, постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 648/1102/19, у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 295/14595/17, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у цих постановах.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані рішення – без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Щодо зупинення виконання рішення
Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня
2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року в частині, що не підлягає негайному виконанню до закінчення касаційного провадження, тому виконання рішення на підставі частини 3 статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – Нефьодова Сергія Миколайовича , залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 січня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.