Відмова в компенсації завданої шкоди майну, попередньо вилученому державою для потреб розміщення біженців та внутрішньо переміщених осіб порушила Конвенцію: DABIĆ v. Croatia

Обставини справи

Заявник проживав у своєму будинку в селі Petrinjac, поблизу Sunja (Хорватія). У серпні 1995 року, під час військової операції хорватської армії за кодовою назвою «Буря» (Oluja), заявник залишив Хорватію.

27 вересня 1995 року набрав чинності Закон про тимчасове вилучення та управління певним майном (Закон про секвестрацію). Цим Законом передбачалося, що майно, належне особам, які залишили Хорватію після 17 жовтня 1990 року, підлягало вилученню (тобто передачі в розпорядження) під контроль Держави. Закон також наділяв місцеву владу повноваженнями тимчасово розміщувати інших осіб у житлі, яке належало до такого майна.

23 березня 1996 року муніципальна житлова комісія Sunja (далі – комісія) ухвалила рішення про надання Д.В. та його родині, біженцям з Боснії та Герцеговини, права тимчасово використовувати будинок заявника.

5 серпня 1998 року набув чинності Закон про скасування Закону про секвестрацію, яким передбачалося, що особи, чиє майно під час їхньої відсутності було вилучено та використано для розміщення інших осіб, мають звернутися до відповідних місцевих органів влади – житлових комісій – із заявою про повернення майна.

У 2000 році заявник звернувся із заявою про повернення йому будинку; ця заява була задоволена комісією 24 квітня 2001 року, і Д.В. зобов’язали звільнити будинок.

Д.В. зі своєю родиною звільнили будинок 21 березня 2003 року.

Після того як будинок було повернуто заявникові, він констатував, що все рухоме майно в будинку, а також деякі автомобілі та худоба були викрадені, а будинок – пошкоджено.

У 2003 році заявник звернувся до муніципального суду з позовом проти держави, муніципалітету та Д.В., вимагаючи відшкодування завданої шкоди в розмірі 224 000 хорватських кун за викрадене та пошкоджене майно.

Зрештою Д.В. помер, і заявник відкликав свої позовні вимоги до нього.

20 лютого муніципальний суд відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з відсутністю правових підстав для відповідальності держави за цих обставин.

Окружний суд відхилив апеляцію заявника в частині компенсації за викрадене та пошкоджене майно, проте скасував рішення суду першої інстанції стосовно вимог заявника про компенсацію за неможливість використання ним свого будинку.

Під час поновленого провадження заявник відмовився від частини своїх вимог і йому зрештою було присуджено 18905 ,12 хорватських кун компенсації за неможливість користуватися своїм будинком.

Верховний суд залишив це рішення без змін, а Конституційний суд відхилив конституційну скаргу заявника.

Заявник скаржився, що його майно було викрадено, зруйновано та пошкоджено і що відповідальність за це покладалася на державу.

Оцінка Суду

ЄСПЛ підкреслив, що він уже розглядав низку справ щодо наслідків Закону про секвестрацію (див., зокрема, Radanović v. Croatia, no. 9056/02, 21 грудня 2006 року; Kunić v. Croatia, no.22344/02, 11 січня 2007 року, та Brajović-Bratanović v. Croatia, no.9224/06, 9 жовтня 2008 року). У цих справах Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та/або статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із тривалою нездатністю заявників відновити своє володіння та використовувати своє майно в результаті надмірної тривалості провадження або нездатності держави своєчасно забезпечити тимчасових мешканців альтернативним житлом (пункт 47 рішення).

У цій справі будинок заявника було повернуто, і йому присудили компенсацію за неможливість його використовувати (див. пункти 9–10, 21 цього рішення). Він не скаржився на продовжувану неможливість повернути володіння своїм будинком чи на те, що присуджена компенсація була надто низькою. Навпаки, він скаржився, що його будинок було пошкоджено та розкрадено (див. пункти 33 та 35 цього рішення).

Насамперед ЄСПЛ за значив, що з урахуванням висновків національних судів у цій справі (див. пункт 22 цього рішення) у нього не було підстав для сумніву у факті того, що впродовж певного часу, до того як будинок було повернуто заявникові, численні рухомі речі, належні йому, зникли з будинку чи були зруйновані і що сам по собі будинок був пошкоджений (пункт 49 рішення).

Як заявник, так і Уряд, як вбачається, погодилися з тим, що будинок було пошкоджено та розкрадено Д.В., тимчасовим мешканцем, якому держава довірила будинок заявника в1996 році (див. пункти 7, 35 та 45–46 цього рішення). Проте питання полягало в тому, чи може бути держава відповідальною за це, і якщо так, то якою мірою (пункт 50 рішення).

У зв’язку із цим ЄСПЛ, по-перше, нагадав, що справжня, ефективна реалізація права, захищеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не лише залежить від обов’язку держави не втручатись, а й може вимагати позитивних заходів захисту, особливо вразі, якщо є прямий зв’язок між заходами, які заявник може легітимно очікувати від органів влади ,та ефективною реалізацією свого права власності (див., Öneryıldız v. Turkey [ВП ], no.48939/99, § 134, ECHR 2004-XII, та Broniowski v. Poland [ВП ], no.31443/96,§143, ECHR 2004-V) (пункт 51 рішення).

Зокрема, коли втручання у право на мирне володіння своїм майном здійснюється приватною особою, у держави виникає позитивне зобов’язання забезпечити, щоб у межах її правової системи майнові права були достатньо захищені законом і щоб були передбачені належні засоби правового захисту, за допомогою яких жертва втручання може досягати відновлення своїх прав, зокрема, у разі необхідності, шляхом пред’явлення вимоги про відшкодування будь-якої шкоди (див. Kotov v. Russia [ВП ], no 54522/00, § 113, 3квітня 2012 року та Blūmberga v. Latvia, no. 70930/01, § 67, 14жовтня 2008 року) (пункт 52 рішення).

ЄСПЛ підкреслив, що шкода, завдана будинку заявника,та його розкрадання мали місце в контексті повернення біженців та переміщених осіб, коли в держави може виникати конкретне зобов’язання із запобігання знищенню чи розкраданню спірного або залишеного майна (див. міжнародні документи та документи Ради Європи, згадані в пунктах 31–32 цього рішення) (пункт 53 рішення).

ЄСПЛ далі відзначив, що проголошеною метою Закону про секвестрацію був захист та збереження майна, залишеного власниками, які покинули Хорватію під час чи після війни (див. пункти 25, 36 та 41 цього рішення), і що саме держава здійснила первинне вилучення (секвестрацію) будинку заявника для власних потреб, пов’язаних з наданням житла для біженців та внутрішньопереміщених осіб (див. пункти 6–7 цього рішення). Відповідно, держава надала вилучене майно заявника, без його згоди, Д.В. в тимчасове користування (див. пункт 7 цього рішення). Пізніше Д.В. розграбував та пошкодив це майно (див. пункти 13 та 49–50 цього рішення). Тому Суд вважав, що зазначена шкода та розкрадання не можуть відділятися від попереднього втручання, а саме первинного вилучення майна заявника державою на підставі Закону про секвестрацію (пункт 54 рішення).

У цьому контексті ЄСПЛ хотів би знову нагадати, що коли органи влади вилучають майно, вони також беруть на себе обов’язок з його збереження та несуть відповідальність за його пошкодження та/або втрату (див. Dzugayeva v. Russia, no. 44971/04, §§ 27–28, 12 лютого 2013 року). У таких випадках завдана фактична шкода не має бути більш значною, аніж та, яка є невідворотною, щоб бути сумісною зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Raimondo v. Italy, 22 лютого 1994 року, § 33, Series A no. 281 A;Jucys v. Lithuania, no. 5457/03, § 36, 8 січня 2008 року, та Tendam v. Spain, no. 25720/05, § 50, 13 липня 2010 року). Як наслідок, вилучаючи майно, органи влади мають не тільки вживати заходів, необхідних для його збереження, а й національне законодавство також має передбачати можливість порушення провадження проти держави задля отримання компенсації шкоди, завданої в результаті незбереження такого майна у відносно хорошому стані (див. Tendam, цит.вище, § 51, 13 липня 2010року) (пункт 55 рішення).

Саме у світлі цих принципів Суд у справі East West Alliance Limited v. Ukraine, no.19336/04, § 204–207, 23 січня 2014 року встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тим, що вилучені органами влади літаки були пошкоджені та піддані вандалізму під час перебування у держави. Суд зазначив, що відповідальність за майнову шкоду літакам покладена на державу, оскільки немає жодних доказів того, що шкода була неминучою (ibid.,§206) (пункт 56 рішення).

На думку Суду, ці міркування (пункти 55–56 цього рішення) застосовні рівнозначно, якщо не a fortiori (тим більше), за обставин цієї справи, в якій держава вилучила майно та передала його в користування особі, яка пізніше його розкрала та пошкодила (пункт 57 рішення).

З огляду на наведене ЄСПЛ встановив, що відповідальність за шкоду, завдану в результаті пошкодження та розкрадання будинку заявника,лежить не лише на без посередньому виконавцеві, а й на державі. Суд далі відзначив, що завдану шкоду не можна вважати неминучою. Проте національні суди вказали, що держава не несе відповідальності за цю шкоду та відхилила позов заявника про компенсацію (див. пункти 19–20, 22 та24 цього рішення) (пункт 58 рішення).

Із цього слідувало, що в цій справі Держава не виконала своїх позитивних зобов’язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 59 рішення).

Висновок

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 18 березня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.