Обставини справи
Справа стосувалася припинення виплати пенсії заявнику-вдівцю після того, як його молодша дитина досягла повноліття. Федеральний закон про страхування за старістю та втратою годувальника передбачав, що право на отримання пенсії
вдівця припиняється, коли молодша дитина досягає 18 років, тоді як у випадку вдови така умова не застосовується.
Заявник є громадянином Швейцарії, 1953 року народження. Він батько-одинак
двох дітей, яких виховував самостійно через втрату дружити внаслідок аварії,
коли дітям було один рік і дев’ять місяців та чотири роки відповідно.
9 вересня 2010 року Управління з компенсацій кантону Аппенцелль Зовнішній
Родос (the Canton of Appenzell Outer Rhodes), відзначивши, що молодша донька заявника незабаром досягне повноліття, вирішило припинити виплату заявникові пенсії вдівця. Він заперечив це, посилаючись на принцип гендерної
рівності, викладений у Конституції Швейцарії, аргумент про що Управління з компенсацій відхилило. Далі заявник оскаржив рішення до Суду кантону,
стверджуючи про відсутність підстав для поводження з ним менш
прихильно, ніж із вдовою. Суд кантону відхилив його скаргу, зауваживши, що законодавець знав про нерівне ставлення до вдів і вдівців під час розробки
Федерального закону про страхування за старістю та втратою годувальника та
внесення змін до нього, і висловив думку, що вдівці, які мають обов’язки по догляду за дітьми, можуть, як очікується, повернутися до роботи після закінчення цих обов’язків, тоді як цього не можна розумно вимагати від жінок за тих самих обставин.
Рішенням від 4 травня 2012 року скаргу заявника до Федерального верховного суду було відхилено.
Заявник посилався на статтю 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції,
вказуючи, що він зазнав дискримінації відносно овдовілих матерів, які мали лише обов’язки по догляду за дітьми.
Рішенням Палати від 20 жовтня 2020 року ЄСПЛ одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 14 (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
19 січня 2021 року Уряд звернувся з клопотанням про передання справи на розгляд Великої Палати відповідно до статті 43 Конвенції.
8 березня 2021 року колегія Великої Палати прийняла таке клопотання. Слухання відбулося 16 червня 2021 року.
Оцінка Суду
Застосовність статей 8 і 14 Конвенції
ЄСПЛ зазначив, що пенсія, про яку йде мова, була спрямована на підтримку сімейного життя того з подружжя, який пережив іншого, даючи змогу останньому
доглядати за дітьми цілий день, якщо це раніше було роллю померлого батька або матері, чи в будь-якому разі приділяти їм більше часу, не стикаючись із фінансовими труднощами, які змусили б його або її займатися професійною
діяльністю.
У цій справі на момент смерті дружини заявника в 1994 році їхнім дочкам був один рік і дев’ять місяців та чотири роки відповідно. У ситуації, яка змусила
заявника прийняти складні рішення, що мали суттєвий вплив на організацію його сімейного життя, він залишив роботу, щоб присвятити себе сім’ї цілий день, зокрема піклуванню та вихованню доньок. ЄСПЛ не сумнівався в тому, що отримання пенсії вдівця неодмінно вплинуло на те, як було організовано сімейне життя заявника впродовж відповідного періоду. З моменту, коли заявнику було призначено пенсію вдівця в 1997 році, до її припинення в листопаді 2010 року він і його сім’я організовували ключові аспекти свого повсякденного життя, принаймні частково, на основі наявної пенсії. Крім того, вразливе фінансове становище, в якому опинився 57-річний заявник через втрату пенсії у зв’язку з втратою годувальника, та його труднощі з поверненням на ринок праці, на якому він був відсутній упродовж 16 років, були наслідком рішення, яке він прийняв багато років тому в інтересах своєї сім’ї, й отриманням з 1997 року пенсії вдівця.
Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що обставини справи охоплюються сферою дії статті 8 Конвенції. Цього було достатньо для забезпечення застосовності статті 14 Конвенції.
Стаття 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції
ЄСПЛ встановив, що заявник міг стверджувати про те, що став жертвою
дискримінації за ознакою статі в розумінні статті 14 Конвенції. Він зауважив, що припинення виплати пенсії за старістю та втратою годувальника вдівця
врегульовувалося статтею 24 (2) Федерального закону, яка лише у випадку вдівців-чоловіків скасовувала таку виплату в разі досягнення молодшою дитиною повноліття. Тим часом вдови-жінки зберігали право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника навіть після досягнення молодшою дитиною повноліття. Як наслідок, заявник перестав отримувати пенсію у зв’язку із втратою годувальника лише тому, що був чоловіком. Незважаючи на те, що він перебував в аналогічній ситуації з точки зору життєвих потреб (потреб для існування), до нього не ставилися так само, як до жінки / вдови. Тому заявника було піддано неоднаковому ставленню у зв’язку з припиненням виплати пенсії вдівця.
ЄСПЛ зазначив, що він уже визнав, що будь-яка зміна пенсійних схем має
відбуватися поступово, обережно та в розмірений спосіб, оскільки будь-який інший підхід може поставити під загрозу соціальний мир, передбачуваність пенсійної системи та правову визначеність. Однак ЄСПЛ повторив, що для того, щоб вважати різницю у ставленні за ознакою статі сумісною з Конвенцією, необхідно було б навести дуже вагомі причини і що свобода розсуду, надана державам для виправдання такої різниці, є вузькою.
Як відзначив ЄСПЛ в цій справі, Уряд, обґрунтовуючи різницю у ставленні до жінок і чоловіків стосовно права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника,
стверджував, що гендерна рівність на практиці ще не повністю досягнута в аспекті, що стосується залучення до оплачуваної роботи та розподілу ролей між подружжям. На думку Уряду, все ще є виправданим покладатися на презумпцію, що чоловік здійснює фінансове забезпечення дружини, особливо якщо вона має дітей, і таким чином надавати вищий рівень захисту вдовам, ніж вдівцям. Тому різниця у ставленні, як стверджував Уряд, ґрунтується не на гендерних стереотипах, а на соціальній реальності.
ЄСПЛ підкреслив, що просування гендерної рівності залишається однією з основних цілей держав – членів Ради Європи. Це було відображено в таких
документах, як Рекомендація R (85) 2 щодо правового захисту від дискримінації за ознакою статі, ухвалена Комітетом міністрів 5 лютого 1985 року, яка містила
заклик гарантувати рівне ставлення до чоловіків та жінок стосовно доступу до офіційних систем соціального та пенсійного забезпечення і стосовно допомог, які в межах таких систем виплачуються.
Як наслідок, ЄСПЛ підтвердив, що посилання на традиції, загальні припущення або панівні соціальні установки в конкретній країні вже не є достатнім виправданням різниці у ставленні за ознакою статі чи то на користь жінок, чи то чоловіків. Це означає, що Уряд не може покладатися на презумпцію, що чоловік фінансово підтримує дружину (концепція чоловіка-годувальника), аби виправдати різницю в поводженні, що ставить вдівців у невигідне становище порівняно з вдовами.
ЄСПЛ також зауважив, що Уряд Швейцарії в 1997 році визнав, що жінки дедалі
частіше займаються оплачуваною діяльністю і що необхідно забезпечити захист
чоловіків, які присвятили себе хатній роботі та вихованню дітей. Однак повна
гармонізація умов, що дають право на отримання пенсій для вдів і вдівців на той час, імовірно, була зірвана через фінансові обмеження та критику. Починаючи з 2000 року, інші намагання Уряду щодо цього були невдалі.
З урахуванням цього ЄСПЛ надав вирішального значення міркуванням, викладеним Федеральним верховним судом, який у своєму рішенні від 4 травня
2012 року в цій справі зазначив, що, впроваджуючи пенсію для вдівців, законодавець знав, що відповідні норми всупереч Конституції встановлюють неприйнятну різницю за ознакою статі.
На думку ЄСПЛ, згадані спроби реформ й оцінка спірного законодавства вищою
судовою інстанцією країни – Федеральним верховним судом – свідчили про те, що старі «фактичні нерівності» між чоловіками та жінками стали менш помітними у швейцарському суспільстві. Відповідно, міркування і припущення, якими обґрунтовувалися норми щодо пенсій у зв’язку з втратою годувальника впродовж попередніх десятиліть, більше не могли виправдати різниці за ознакою статі. Навіть у рішенні Федерального верховного суду зазначено про порушення цими нормами принципу гендерної рівності, закріпленого в статті 8 Конституції Швейцарії. ЄСПЛ додав, що, на його думку, законодавство, про яке йдеться, сприяло радше збереженню упереджень і стереотипів щодо характеру або ролі жінки в суспільстві та було невигідним як для кар’єри жінок, так і для сімейного життя чоловіків.
Повертаючись до цієї справи, ЄСПЛ зауважив, що після смерті дружини заявник
повністю присвятив себе піклуванню, вихованню дітей та догляду за ними й залишив роботу. На момент припинення виплати пенсії йому було 57 років, до цього часу він не працював понад 16 років. У зв’язку із цим Велика Палата поділяла думку Палати про відсутність підстав вважати, що заявнику в такому віці та після тривалої відсутності на ринку праці було б менш складно повернутися до роботи, аніж жінці за подібних обставин, або що припинення виплати пенсії мало б менший вплив на заявника, аніж на вдову за аналогічних обставин.
Беручи до уваги викладене та вузьку свободу розсуду, якою користується держава-відповідач, у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що Уряд не продемонстрував наявності вагомих або «особливо вагомих і переконливих
причин», які б виправдовували різницю у ставленні за ознакою статі, на яку
скаржився заявник. Зважаючи на це, нерівне ставлення, якого зазнав заявник,
не можна назвати розумно й об’єктивно виправданим. Тому мало місце порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації), взятої в поєднанні із статтею 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Великою Палатою ЄСПЛ 11 жовтня 2022 року та є остаточним.