Обставини справи
Справа стосувалася невдалої спроби заявника, який не був офіційно зареєстрований як батько свого біологічного сина, домогтися скасування судового рішення про усиновлення хлопчика іншим чоловіком.
У результаті стосунків, які заявник, який проживав у місті Рига (Латвія), мав з А. Z., навесні 2006 року народився А. Е. Z. У невстановлену дату заявник запропонував А. Z., щоб вони офіційно зареєстрували народження та записали його батьківство в Книзі записів про народження, але вона відмовилася. З 13 січня 2007 року А. Z. більше не дозволяла заявнику зустрічатися з дитиною. 18 січня 2007 року заявник дізнався, що напередодні певний А. L. добровільно визнав батьківство та був зареєстрований як батько хлопчика. За словами
заявника, він не знав, хто такий А. L.
Заявник звернувся до районного суду міста Рига з вимогою виключити ім’я А. L. з Книги записів про народження і записати його батьком дитини (далі – провадження щодо встановлення батьківства). Під час провадження було
зроблено ДНК тест, який з вірогідністю 99.9999141 % підтвердив батьківство
заявника. Справа розглядалася судами трьох інстанцій. Зрештою 16 травня 2012 року Верховний суд визнав, що суди першої та апеляційної інстанції помилилися, вирішивши, що незважаючи на те, що заявник був біологічним батьком дитини, цивільне законодавство не надавало йому права оскаржувати добровільне визнання батьківства. Однак, враховуючи, що А. Е. Z. проживав разом зі своєю матір’ю та A. L. як сім’я, і, враховуючи найкращі інтереси дитини, він вирішив, що втручання в права заявника було пропорційним, і що його позов слід відхилити.
Пізніше заявник звернувся до Верховного суду з клопотанням про відновлення провадження на підставі нововиявлених обставин, доводячи, що A. L. не проживав з A. E. Z. Після направлення справи на новий розгляд у січні 2018 року заявник зміг отримати проміжне судове рішення про встановлення тимчасового заходу та визначення його права на контакти з дитиною, в якому було вказано, що результатів ДНК достатньо, щоб вважати його біологічним батьком дитини.
4 квітня 2017 року А. Z. повідомила латвійські суди, що 13 січня 2017 року вона вийшла заміж за H. V. і що вони та А. Е. Z. живуть в Естонії.
3 січня 2018 року латвійська установа опіки та піклування подала запит про судову співпрацю до окружного суду в Естонії для збору доказів. У цьому документі заявник був названий біологічним батьком А. Е. Z. З довідкової
інформації та питань, поставлених у запиті, випливало, що провадження, яке
тривало в Латвії, стосувалося як встановлення батьківства заявника, так і його прав на контакт із А. Е. Z.
Коли провадження щодо встановлення батьківства ще тривало, А. Z. повідомила латвійські суди, що відповідно до рішення естонського суду від 25 квітня 2018 року А. Е. Z. був всиновлений її чоловіком H. V.
В результаті тривалого провадження 4 лютого 2021 року Ризький регіональний суд виключив ім’я A. L. із реєстру народжень і зареєстрував заявника як батька А. Е. Z. від його народження до 25 квітня 2018 року, дати його усиновлення H. V. Це рішення набрало законної сили 20 квітня 2021 року.
Паралельно заявник, дізнавшись про рішення про усиновлення, 31 липня 2018 року подав заяву до Хар’юського окружного суду, Естонія (Harju County Court), вимагаючи визнання цього рішення недійсним. Він стверджував, що для того, щоб усиновлення A. E. Z. було дійсним, була потрібна згода обох батьків, але він, як біологічний батько, не давав своєї згоди. Він також подав клопотання про призупинення провадження щодо визнання усиновлення недійсним, доки латвійські суди не постановлять остаточне рішення у справі про встановлення
батьківства.
31 жовтня 2019 року Хар’юський окружний суд вирішив призупинити провадження про визнання усиновлення недійсним до завершення судового розгляду в Латвії. Однак Талліннський апеляційний суд згодом скасував це рішення та відхилив клопотання заявника про призупинення провадження. Суд мотивував це тим, що A. L., як законний батько А. Е. Z. (тобто особа, яка була внесена до реєстру як така) дав свою згоду на усиновлення, і що не було необхідності отримувати згоду від «справжнього батька, правовий статус якого був плаваючим». Він додав, що навіть якби латвійські суди визнали заявника батьком дитини, це рішення саме по собі не зробило б згоду A. L. на усиновлення, надану під час його реєстрації батьком дитини, недійсною. Суд додав, що очікування результатів судового розгляду в Латвії не відповідає інтересам дитини, враховуючи, що він тривав вже досить довго. Рішення суду апеляційної інстанції оскарженню не підлягало.
28 січня 2020 року Хар’юський окружний суд, заслухавши висновки тимчасового опікуна A. E. Z., A. Z., H. V. та управління соціального страхування, відхилив позов заявника. Він зазначив, що на момент прийняття рішення про усиновлення A. L. був законним батьком A. E. Z. згідно зі свідоцтвом про народження. Оскільки він, і A. Z. дали свою згоду на усиновлення, вимога закону щодо згоди обох батьків була дотримана. Твердження заявника про те, що A. Z., A. L. та H. V. діяли недобросовісно не могло бути доведено і не було підставою для скасування рішення про усиновлення.
Талліннський апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції, і заявник подав касаційну скаргу до Верховного суду. 10 лютого 2021 року Верховний суд відхилив скаргу заявника, проте скасував рішення судів нижчих інстанцій і вирішив, що заява заявника про визнання усиновлення недійсним мала бути відхилена.
Верховний суд пояснив, що згідно з національним законодавством заявник не був особою (батьком), яка мала право оскаржити рішення про усиновлення, оскільки латвійські суди ще не ухвалили остаточного рішення про визнання його
батьківства. Таким чином, суди нижчої інстанції помилково розглянули його
позов по суті, хоча його слід було відхилити з самого початку.
На думку Верховного суду, не можна було виключати, що батьківство заявника буде визнано в результаті судового розгляду в Латвії. Однак це не означало, що його потенційна подальша заява про скасування рішення про усиновлення мала б бути автоматично задоволена. Навіть якби батьківство заявника було пізніше визнано, це не призвело б до втрати заднім числом згоди законного батька (тобто особи, зареєстрованої як батько дитини на момент усиновлення) на усиновлення.
Верховний суд додав, що якщо під час розгляду справи про усиновлення суд дізнається, що батьківство дитини вже оскаржується в іншому судовому провадженні, він, як правило, має зупинити його, якщо тільки очікування
результату спору про батьківство не є найкращим для інтересів дитини. Однак, якщо лише після прийняття рішення про усиновлення було виявлено, що особа, яка була зареєстрована батьком дитини та яка дала згоду на усиновлення,
насправді не була біологічним батьком дитини, особа, яка була ідентифікована як біологічний батько дитини, не мала би права подавати заяву про скасування рішення про усиновлення. Відповідно, якби заявник подав іншу заяву про
скасування рішення про усиновлення, суди повинні були б розглянути питання про відмову в її розгляді відповідно до статті 371 § 2 (2) Цивільного процесуального кодексу, оскільки було б неможливо (юридично) досягти
поставленої мети в такому провадженні.
Оцінка Суду
Спочатку Суд нагадав, що у контексті як негативних, так і позитивних зобов’язань він мав розглянути, чи були, з огляду на обставини справи в цілому, причини, наведені компетентними національними органами для обґрунтування своїх рішень, «відповідними та достатніми» для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції.
Для цього Суд мав, по-перше, проаналізувати, чи на момент усиновлення естонський суд знав або повинен був знати про провадження щодо встановлення батьківства заявника, яке тривало в Латвії, і чи мав він взяти до уваги предмет розгляду цих проваджень при вирішенні питання про усиновлення A. E. Z., й по-друге, Суд мав оцінити, чи були визначені та враховані різноманітні залучені інтереси під час провадження про визнання усиновлення недійсним та чи можна було вважати причини, наведені під час відхилення відповідної заяви заявника, доречними та достатніми з огляду на обставини справи.
Розглядаючи питання щодо процедури усиновлення, Суд зазначив, що той факт, що законний батько (тобто особа, зареєстрована як батько) не був біологічним батьком дитини, не могло автоматично вважатися таким, що означало, що національний суд, ухвалюючи рішення про усиновлення, повинен також залучати біологічного батька до провадження. Цілком можуть існувати вагомі причини, чому біологічний батько не вважатиметься законним батьком, який має право вирішувати питання, що стосуються дитини. Однак особливістю цієї справи було те, що на додаток до того, що A. L. визнав, що він не є біологічним батьком A. E. Z., існували незавершені провадження, у яких заявник наполегливо боровся за своє (на тому етапі стверджуване) право бути визнаним біологічним батьком A. E. Z.
У світлі вищевикладеного Суд визнав, що Хар’юський окружний суд, ухвалюючи рішення про усиновлення A. E. Z. з боку H. V., знав або принаймні повинен був знати про провадження щодо встановлення батьківства заявника, яке розглядалося в Латвії. Однак не здається, що цей суд будь-яким чином взяв це до уваги під час розгляду справи про усиновлення та задовольнив заяву H. V. про усиновлення A. E. Z. Схоже, що національний суд не вимагав додаткової
інформації про хід провадження, яке тривало в Латвії, або розглянув питання про
необхідність – з огляду на всі різноманітні інтереси – призупинити провадження щодо усиновлення, доки не буде вирішено питання про батьківство заявника.
Суд зауважив, що в жодному пункті мотиваційної частини рішення, ухваленого Хар’юським окружним судом, не йшлося про врахування можливих інтересів заявника та збалансування цих інтересів з найкращими інтересами дитини, а також з інтересами інших сторін у справі.
На цих підставах Суд визнав, що національні органи влади продемонстрували серйозну нестачу старанності в тому, що стосується процедури усиновлення.
Далі Суд розглянув питання провадження щодо визнання усиновлення недійсним.
Суд нагадав, що раніше він вже висловлювався про те, що біологічний батько не повинен бути повністю виключений з життя своєї дитини, якщо для цього немає відповідних причин, пов’язаних з найкращими інтересами дитини. Однак це не обов’язково означає обов’язок відповідно до Конвенції дозволяти біологічному батькові оскаржувати статус законного батька, а також такий обов’язок не можна вивести з практики Суду (див. Kautzor v. Germany, №23338/09, 22 березня 2012 року, §§ 76-77, і Ahrens v. Germany, № 45071/09, 22 березня 2012 року, § 74). Той факт, що національні органи влади, дозволяючи або відхиляючи позов про встановлення батьківства, користуються дискреційними повноваженнями, спрямованими на захист найкращих інтересів дитини та збалансування інтересів як дитини, так і передбачуваного біологічного батька, як такий не суперечить гарантіям, які містяться у статті 8 Конвенції (див. Krisztián Barnabás Tóth v. Hungary, № 48494/06, 12 лютого 2013 року, § 33). Тим не менш, абсолютна неможливість передбачуваного біологічного батька намагатися встановити своє законне батьківство лише на тій підставі, що інший чоловік уже визнав батьківство дитини, про яку йде мова, без розгляду конкретних обставин справи та різноманітних інтересів, що поставлені на карту, було визнано Судом таким, що порушує статтю 8 Конвенції (див. Różański v. Poland, № 55339/00, 18 травня 2006 року, §§ 77-79).
Суд вказав, що Верховний суд Естонії застосував буквальне тлумачення національного законодавства, встановивши, що оскільки юридичне батьківство
заявника ще не було визнано остаточним рішенням суду, він не міг вважатися
«батьком», чия згода на усиновлення повинна була бути отримана та який
згодом міг би подати заяву про його анулювання. Хоча естонські суди нижчих
інстанцій під час ухвалення своїх рішень також значною мірою зосереджувалися на його законному батьківстві, яке ще не було підтверджено латвійськими судами, вони, тим не менш, розглянули конкретні обставини справи, включаючи
врахування, хоч і стисло, інтересів дитини. Однак вбачається, що в жодному пункті мотиваційної частини рішення Верховного Суду, яким він скасував рішення судів нижчих інстанцій, не було наведено подібної аргументації.
Відповідно Суд не міг погодитися з тим, що просте посилання на відсутність, згідно з відповідним національним законодавством, формальних підстав для скасування акту про усиновлення може розглядатися як «достатній» аргумент при спробі віднайти справедливий баланс між конкуруючими інтересами у цій справі.
В завершення Суд наголосив на надзвичайно специфічному та складному характері цієї справи. Справа про встановлення батьківства в Латвії, яка ще тривала в той час, коли естонські суди мали прийняти рішення про усиновлення та його анулювання, тривала надзвичайно довго. Однак у цій справі йдеться не про відповідальність влади Латвії, а про відповідальність Естонії.
Ця справа стосувалася безперервної серії подій, які необхідно було оцінювати в цілому. Суд встановив вище, що естонські суди не діяли з достатньою ретельністю в процесі усиновлення. Згодом, зіткнувшись із заявою заявника про скасування рішення про усиновлення, Верховний суд відхилив її виключно з формальних підстав відсутності у нього процесуальної правоздатності.
Суд підкреслив, що хоча він не оцінював як таке проведення судового провадження в Латвії, він не міг не зауважити, що результат провадження в Естонії фактично призвів до того, що юридичне батьківство заявника було визнано латвійськими судами лише на обмежений період, тобто до дати, коли A. E. Z. був усиновлений в Естонії H. V.
У світлі вищевикладеного Суд дійшов висновку, що, не визначивши, не вивчивши конкретні обставини справи та не здійснивши оцінку різних прав та інтересів залучених осіб, у тому числі заявника, ні під час провадження щодо усиновлення, ні провадження про визнання усиновлення недійсним, національні органи влади не змогли досягти справедливого балансу в контексті статті 8 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції – право на повагу до приватного і сімейного життя.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 10 жовтня 2023 року та набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першим отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.