Обставини справи
Заявники, послідовники релігійної громади Церкви об’єднання (далі – ЦО), у 2009 році безуспішно звернулися до Київської міської державної адміністрації із заявою про реєстрацію юридичної особи під назвою «Асоціація Святого Духа за об’єднання світового християнства в Оболонському районі м. Києва». Їхні скарги
були відхилені. Подальшу заяву про реєстрацію під новою назвою «Релігійна громада “Церква об’єднання” в Оболонському районі м. Києва» також було відхилено, але провадження в суді першої інстанції щодо цього досі триває.
Оцінка Суду
Стаття 9 Конвенції у світлі статті 11 Конвенції
Відмова в реєстрації громади становила «обмеження» права заявників
сповідувати свою релігію. Вона ґрунтувалася на статтях 3–5, 7, 8, 12 і 15 Закону
«Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон) і положеннях Сімейного кодексу. За обставин цієї справи ці положення були передбачуваними та стосувалися радше суттєвих проблем із назвою та діяльністю громади, а не абстрактної невідповідності її статуту закону. У будь-якому разі ключове питання в цій справі, найімовірніше, випливало з тлумачення та застосування відповідних положень національними органами влади, що було доцільніше розглянути з позиції того, чи було «обмеження», яке мало на меті захистити громадський порядок та права інших, необхідним у демократичному суспільстві. Такий підхід був застосований у справі Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine, у якій ЄСПЛ оцінив статтю 15 Закону, що передбачала відмову в реєстрації релігійної організації, якщо її статут або діяльність суперечили закону.
(a) Скарги щодо ймовірного деструктивного впливу громади та ймовірної неспроможності співпрацювати в розслідуванні цих скарг
Відмова релігійної громади дозволити владі вжити належних заходів для розслідування будь-яких вартих довіри скарг щодо практики зловживань, що відбувалися на заходах громади (у цьому випадку – семінарах, організованих
громадою), в принципі, могла вважатися підставою для відмови в реєстрації. Однак дотримання процесуальних вимог статей 9 і 11 Конвенції вимагало, аби пропозиція провести таке розслідування супроводжувалася відповідними гарантіями, зокрема, щоб належним чином було задокументовано розслідування і проведено фіксацію записів таких взаємодій. Це дало б змогу ефективно переглянути відповідні рішення та дії органів реєстрації на національному рівні. У цій справі не було жодних вказівок на наявність записів щодо того, коли відбулися відповідні взаємодії або за яких обставин. Також у національних рішеннях не було жодних доказів, які б спростовували доводи громади про те, що перевірки справді проводили поліція та посадові особи адміністрації і що вони не виявили нічого незаконного.
(b) Імовірні спроби ЦО встановити вплив на бізнес-кола, громадські організації та політичні партії
Управління релігієзнавчої та аналітичної роботи Державного комітету у справах
релігій у звіті, який воно підготувало у 2007 році щодо попередньої заяви заявників, на яку також посилалися органи влади, відхиляючи заяву, про яку йдеться, описувало такі ймовірні спроби вкрай загально. Це означало ризик порушення правил, які забороняють релігійним організаціям впливати на діяльність політичних партій та державних закладів освіти. Адміністрація, схоже, погодилася з такою оцінкою. Хоча в Суду не було підстав сумніватися в тому, що ці твердження заслуговували на увагу органів влади, як і у випадку з розслідуваннями, спрямованими на розгляд скарг громадян, в аргументації, представленій на підтримку цих висновків, було недостатньо конкретики й національні суди не піддали твердження жодній реальній перевірці.
(c) Практика ЦО, пов’язана з одруженням
За відсутності доказів будь-якого фактичного примусу, який міг бути
застосований до осіб щодо вибору подружжя або одруження, проста вимога
благословення чи релігійної церемонії не могла бути підставою для відмови
в реєстрації.
(d) Початкова назва спільноти й нібито міжконфесійний характер
Як пояснено у звіті 2007 року, вчення ЦО були сумішшю рис східних релігій з елементами християнства та протиставлялися християнським конфесіям.
Виявилося, що це суперечило оригінальній назві громади, яку можна було
витлумачити як опис християнської міжконфесійної організації. Базуючись на цьому, а також на певних положеннях статуту громади, національні суди встановили, що громада оголосила себе міжконфесійним об’єднанням, і вказали, що національне законодавство не допускає реєстрацію таких міжконфесійних утворень як релігійних громад. Розділ 7 Закону передбачав обмежену кількість типів релігійних організацій, які могли бути зареєстровані відповідно до Закону, але не виключав можливість заснування різних типів організацій на основі релігії (включно з міжконфесійними організаціями, які самі так називають себе) поза межами Закону, наприклад у формі громадських об’єднань або неурядових організацій.
Проте заявники хотіли створити релігійну громаду на основі конкретного
релігійного об’єднання – ЦО. Утім, як зазначали національні суди, враховуючи те, як спочатку були сформульовані цілі громади та її назва, могло скластися
враження, що це екуменічна християнська асоціація. Після того як громада змінила свою назву на більш вживану «ЦО» без посилань на об’єднання світового християнства, заперечення влади щодо її реєстрації більше не ґрунтувалися на підставі її нібито міжконфесійної природи. Сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, яка прагнула реєстрації, обрати назву, яка не вводить в оману вірян і широку громадськість та дає змогу відрізнити її від уже наявних організацій, у принципі, може розглядатися як виправдане обмеження її права на вільний вибір назви.
Згідно з національним законодавством будь-яке порушення закону в запропонованому статуті релігійної організації, включно з її назвою, може бути
підставою для відмови в реєстрації. Тож занепокоєння щодо початкової назви
громади, очевидно, було достатнім для відмови в реєстрації, і органи влади могли відмовити в реєстрації навіть за відсутності інших занепокоєнь щодо практики спільноти. Відповідно, незважаючи на критику інших наведених вище причин для відмови в реєстрації, Суд не зміг визнати, що відмова в цілому порушує вимоги Конвенції.
Висновок
Відсутність порушення статті 9 Конвенції (свобода думки, совісті і релігії),
протлумаченої у світлі статті 11 Конвенції (свобода зібрань та об’єднання).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 17 листопада 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.