Матеріал підготовлено у співавторстві з провідним українським адвокатом Артуром Габрієляном у межах підготовки до Форуму з кримінального права та процесу імені Й.Л. Бронза, який відбудеться 21 серпня 2026 року в Одесі. Стаття пропонується для широкого обговорення серед колег та вироблення спільної позиції щодо порушених у ній питань.
Це четверта частина серії; перші три доступні за посиланнями: Провокація злочину: селективна ретроградна амнезія НСРД як індикатор провокації злочину (частина 3); Провокація злочину: критерій зникнення заявленої мети як ознака провокації (частина 2); Провокація злочину не вимагає визнання вини — лише визнання факту. Про те чому практика ВС суперечить рішенню ЄСПЛ (частина 1).
Вступна теза
У кримінальних провадженнях особу, яка співпрацює з правоохоронним органом, зазвичай називають заявником, викривачем, конфідентом або учасником негласної операції. Проте формальна назва не завжди відображає справжній характер її відносин із державою. Нерідко приватна особа фактично перетворюється на агента держави значно раніше, ніж з’являється постанова, письмова згода чи інший документ про її офіційне залучення. Особу робить агентом не диктофон у кишені, а можливість держави впливати на її поведінку та залежність її власного процесуального становища від результату, який вона принесе правоохоронному органові.
Підозра як важіль: до і після її повідомлення
Типові ситуації можуть бути різними.
Перша: «Принеси результат — і ми ще подумаємо, чи потрібна нам твоя підозра». Правоохоронний орган уже має відомості, які дозволяють розглядати певну особу як можливого учасника кримінального правопорушення. Формально підозру їй ще не повідомлено, однак уже проведено окремі слідчі дії, зібрано матеріали або продемонстровано обізнаність правоохоронців про обставини, здатні спричинити серйозні правові наслідки. Процесуальний статус залишається невизначеним, але особа розуміє: орган перебуває за крок від повідомлення їй про підозру.
Друга: «Угода можлива, але спочатку ти повинен допомогти викрити когось іншого». Особі вже повідомлено про підозру. Вона офіційно перебуває під кримінальним переслідуванням і зацікавлена в угоді, зміні обсягу обвинувачення, пом’якшенні покарання, зміні запобіжного заходу або іншому сприятливому процесуальному рішенні.
Сама собою пропозиція надати правдиву інформацію про вже відомий особі злочин в обмін на врахування її сприяння не є провокацією. Особа може повідомити про факти, які існували незалежно від правоохоронного органу, назвати учасників уже вчинених правопорушень або допомогти зібрати докази щодо реально наявної злочинної діяльності. Небезпека виникає тоді, коли сприятливе вирішення її власної справи ставиться у залежність не від правдивості та повноти вже наявної інформації, а від отримання конкретного нового результату — появи іншого підозрюваного, контрольованої передачі коштів або затримання певної особи.
Якщо залежна особа не володіє інформацією про реально існуючий злочин, вона опиняється перед вибором: або не виконати негласну умову й утратити перспективу угоди чи сприятливого рішення, або самостійно створити ситуацію, яку можна буде подати як успішне викриття.
Особі можуть не обіцяти конкретного результату, але дати зрозуміти, що все залежатиме від «ефективності співпраці». Не знаючи, якого сприяння буде достатньо, вона намагається довести максимальну корисність: проявляє ініціативу, шукає відповідну людину, створює легенду, наполегливо підтримує контакти та підштовхує розвиток подій до моменту, придатного для затримання.
Отже, залежність може бути допідозровою — коли правоохоронний орган утримується від повідомлення про підозру або штучно зберігає невизначеність процесуального статусу, — та післяпідозровою, коли сприятливе вирішення вже розпочатого переслідування пов’язується з викриттям іншої особи. В обох випадках визначальними є фактична мотивація та керованість поведінки агента, а не його формальний процесуальний статус.
Від викриття злочину — до пошуку людини
Якщо залежна особа не володіє відомостями про вже існуючий злочин, отримання очікуваного від неї результату потребує спочатку знайти майбутнього обвинуваченого, а потім поступово створити придатну для документування ситуацію.
А якщо злочину ще немає, його необхідно поступово створити: знайти потрібну людину; увійти до неї в довіру; вигадати життєву чи господарську проблему; переконати її взятися за вирішення; запропонувати відповідний спосіб дій; повертатися до розмови після відмови; створити терміновість; передати гроші; забезпечити момент затримання.
Особа вже не повідомляє державі про злочин, який існував незалежно від неї. Вона починає створювати злочинну ситуацію, від результату якої залежить її власна безпека або процесуальна перспектива.
Агент до появи документа
Офіційне залучення може відбутися вже після обговорення з особою її власного становища, визначення або схвалення майбутнього «об’єкта», погодження загального сценарію, перших контактів, формування довіри та отримання попередньої реакції майбутнього обвинуваченого. За таких обставин документ не створює агентурних відносин, а лише оформлює відносини, які фактично вже існували.
Критерій прихованого переходу
Умовно це можна назвати критерієм прихованого переходу. Приватна особа фактично перетворюється на агента держави тоді, коли її дії починають визначатися не лише власними інтересами, а очікуваннями, вказівками, схваленням або процесуальним впливом правоохоронного органу. Вирішальними є усвідомлена залежність, початок діяльності в інтересах держави та зв’язок між очікуваним сприятливим рішенням і поведінкою щодо майбутнього обвинуваченого.
Причинний зв’язок між винагородою та поведінкою
Вирішальне значення має не лише те, що після викриття іншої особи агент отримав угоду чи інше сприятливе рішення, а причинний зв’язок між очікуванням такого рішення та його поведінкою під час негласної операції. Необхідно з’ясувати, чи виникла залежність до початку активних контактів із майбутнім обвинуваченим, чи усвідомлював агент, що його власне становище визначатиметься результативністю співпраці, та чи не стала саме ця перспектива рушійною силою його наполегливості. Якщо сприятливе рішення щодо агента хронологічно настає після отримання потрібного доказового результату, а його активність розпочалася після виникнення загрози власного переслідування або обіцянки угоди, така послідовність потребує особливо ретельної судової оцінки.
Держава без письмових обіцянок
Найзручнішою для правоохоронного органу є усна, невизначена та юридично неоформлена домовленість. Якщо немає письмової обіцянки, держава може стверджувати, що нічого особі не гарантувала. Якщо немає договору, прокурор може заявити, що жодних зобов’язань перед конфідентом не існувало. Якщо особі формально не повідомлено про підозру, можна заперечувати, що вона перебувала під тиском кримінального переслідування. Якщо ж підозру вже повідомлено, держава може заперечувати, що перспектива угоди, зміни обвинувачення або пом’якшення покарання ставилася у залежність від викриття іншої особи.
Проте відсутність письмово зафіксованої обіцянки не усуває фактичної залежності, якщо переговори про сприятливе вирішення справи активізуються лише після отримання необхідного правоохоронцям результату. Людина може чудово розуміти своє становище без офіційної гарантії. Іноді достатньо одного допиту, обшуку, демонстрації матеріалів або фрази: «Ми ще не визначилися з вашим статусом» чи «Усе залежить від вашої співпраці».
Правоохоронний орган при цьому отримує ідеального агента: він зацікавлений у результаті сильніше, ніж штатний працівник; не потребує прямого наказу; сам здогадується, чого від нього очікують; готовий виявляти ініціативу; не має письмових гарантій і тому намагається перевершити очікування. Йому навіть не потрібно наказувати спровокувати злочин. Достатньо пояснити, що його власна доля залежить від того, чи зможе він когось «викрити».
Найважливіший невидимий проміжок, або амнезія народження агента
У допідозровій ситуації особливу увагу слід приділяти часовому проміжку між виникненням у правоохоронного органу реальної можливості переслідувати майбутнього агента та його офіційним оформленням як заявника, конфідента або учасника негласної операції.
У післяпідозровій ситуації не менш важливим є проміжок між повідомленням особі про підозру або початком переговорів щодо угоди та її офіційним залученням до викриття іншої особи.
Саме в ці періоди могли відбуватися перші неформальні зустрічі з детективами, обговорення власного кримінального становища особи, натяки на можливість уникнення підозри чи отримання угоди, вибір майбутнього обвинуваченого, погодження легенди, перші контакти, формування довіри, початкові пропозиції та відмови, а також обговорення подальшої тактики. Проте саме ця частина подій зазвичай документується найгірше. НСРД детально фіксують подальші розмови агента з майбутнім обвинуваченим, але не показують першої домовленості з правоохоронцями, обговорення його власної відповідальності, отриманих натяків чи обіцянок, вибору конкретної особи та попередніх завдань. У результаті суд бачить уже технічно оснащеного заявника, але не бачить, як держава зробила його зацікавленим у появі нового обвинуваченого.
Як виявити приховану залежність
Прямий доказ такої домовленості трапляється рідко. Її існування може встановлюватися за сукупністю непрямих ознак: щодо агента існували кримінальні матеріали, але рішення за ними не приймалося; слідчі дії щодо нього припинилися або втратили інтенсивність після початку співпраці; він скористався правом не свідчити проти себе; правоохоронці відмовлялися розкривати відомості про його власні правові проблеми; первинні контакти з детективами не були документально відображені; офіційна заява з’явилася вже після фактичного початку спільних дій; агент одразу потрапив до конкретного детектива поза звичайною процедурою; легенда та майбутній об’єкт операції були визначені надзвичайно швидко; переговори щодо угоди або пом’якшення становища агента активізувалися після затримання іншої особи; після отримання потрібного доказового результату інтерес держави до кримінальної поведінки самого агента зник або його процесуальне становище помітно поліпшилося.
Якщо до початку співпраці правоохоронний орган вважав поведінку особи настільки серйозною, що був готовий повідомити їй про підозру, або вже зробив це, але після успішного затримання іншої людини раптово пом’якшив свою позицію, виникає питання: чи не була така зміна фактичною винагородою за принесений результат?
Не незалежний викривач, а зацікавлений боржник
Залежний агент принципово відрізняється від незалежного заявника. Незалежний заявник повідомляє про злочин, який уже існує. Залежний агент повинен забезпечити виникнення події, здатної поліпшити його власне становище. Незалежному заявнику достатньо розповісти правду. Залежному агенту потрібен результат. Незалежний заявник може припинити участь після передання інформації. Залежний агент змушений підтримувати сценарій доти, доки не буде отримано згоду, передано кошти та проведено затримання.
Його справжній мотив може полягати не у захисті суспільства і навіть не у викритті злочину. Він рятує себе. А тому такий агент є особливо небезпечним джерелом провокації: його свобода, безпека або процесуальна перспектива можуть залежати від того, чи зможе він перетворити іншу людину на обвинуваченого.
Висновок
Формальний статус особи не повинен приховувати її фактичної ролі. Якщо ще до офіційного залучення вона перебувала у залежності від правоохоронного органу, розуміла загрозу власного переслідування або залежність перспективи угоди від результату співпраці, діяла в інтересах держави та створювала ситуацію, необхідну для отримання доказового результату, її поведінка повинна оцінюватися як діяльність фактичного агента держави.
Постанова, підписана пізніше, не здатна змінити справжню хронологію подій. Агент держави народжується не в момент видачі йому диктофона. Він народжується тієї миті, коли держава отримує можливість керувати його поведінкою, а його власна доля починає залежати від чужого затримання.
Якщо людина повинна принести правоохоронному органу чужу підозру, щоб уникнути власної або полегшити її наслідки, вона вже не є незалежним викривачем. Вона є боржником держави, який розраховується чужою свободою.
Довідково
Стаття 271 (контроль за вчиненням злочину), стаття 275 (використання конфідентів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій) Кримінального процесуального кодексу України. Глава 35 Кримінального процесуального кодексу України (угоди про визнання винуватості та про примирення, статті 468–476). Частина перша статті 63 Конституції України (право особи не свідчити щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів). Практика Європейського суду з прав людини щодо розмежування провокації злочину і допустимого контролю за його вчиненням, викладена авторами в попередніх частинах цієї серії: «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania), заява №74420/01, рішення Великої палати від 5 лютого 2008 року; «Банніков проти Російської Федерації» від 04.11.2010; «Веселов та інші проти Російської Федерації» від 02.10.2010; «Матановіч проти Хорватії» від 04.04.2017. Теза статті про фактичне виникнення агентських відносин до їх документального оформлення є авторською аналітичною позицією співавторів, а не усталеною судовою доктриною, і пропонується для обговорення професійною спільнотою, а не викладається як чинна норма чи сформована практика.
Джерела: Facebook-публікація Семена Ханіна (партнера-засновника Amber Law Company) у співавторстві з адвокатом Артуром Габрієляном, підготовлена до Форуму з кримінального права та процесу імені Й.Л. Бронза (21 серпня 2026 року, Одеса); частини 1–3 цієї серії за посиланнями, наведеними на початку матеріалу.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.