Європейський суд з прав людини рішенням від 8 вересня 2026 року у справі A.A. v. the Netherlands (заява № 7481/23) одноголосно визнав, що відмова Нідерландів у возз’єднанні заявника-біженця з п’ятьма його малолітніми дітьми від другого й третього поліганних шлюбів, укладених у Ємені, не порушує статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рішення ще не набуло статусу остаточного в розумінні статті 44 § 2 Конвенції.
Для практики ключовим є не сам результат розгляду, а те, що Суд прямо констатував існування «сильного європейського консенсусу» щодо заборони поліганії й визнав це самостійною підставою для наданання державам широкого розсуду в питаннях возз’єднання батьків із дітьми від поліганних шлюбів — незалежно від того, що предметом спору були саме діти, а не самі шлюби.
Обставини справи
Заявник, громадянин Ємену, отримав у Нідерландах статус біженця в липні 2019 року. До прибуття в країну він перебував у трьох поліганних шлюбах, укладених у Ємені: від першого шлюбу народилося вісім дітей, від другого — троє, від третього — двоє. У липні 2019 року заявник звернувся до Імміграційної та натуралізаційної служби (IND) з клопотанням про возз’єднання з першою дружиною та всіма тринадцятьма дітьми, які на той момент перебували в Туреччині.
IND повідомила заявника, що поліганна ситуація суперечить публічному порядку Нідерландів, і запропонувала визначити, шлюб з якою дружиною має бути визнаний за нідерландським правом — з правом на возз’єднання лише для цієї дружини та спільних дітей. Заявник відмовився обирати і наполягав на розгляді клопотання в повному обсязі. У грудні 2019 року IND задовольнила клопотання щодо першої дружини й восьми дітей від неї та відмовила щодо п’ятьох дітей від другого й третього шлюбів на підставі статті 4 § 4 Директиви Ради 2003/86/ЄС про право на возз’єднання сім’ї, імплементованої § 3.16 Постанови про іноземців 2000 року, яка містить виняток для поліганних ситуацій.
У запереченнях заявник посилався на те, що поліганія не повинна автоматично вважатися такою, що суперечить публічному порядку, а кожен випадок має оцінюватися індивідуально; що розлучення з другою й третьою дружинами спричинило б для них соціальну стигматизацію в Ємені; що діти перебувають у Туреччині в несприятливих умовах за тимчасовими посвідченнями захисту (kimlik) з обмеженим доступом до послуг; і що повернення в Ємен є неможливим через ризик поганого поводження, пов’язаний із правозахисною діяльністю самого заявника. IND у січні 2021 року відмовила в задоволенні заперечення, зваживши інтереси дітей проти інтересу держави в підтриманні публічного порядку і встановивши, що діти проживають у стабільному середовищі з матерями, мають доступ до освіти й медичних послуг. Окружний суд Гааги (вересень 2021 року) та Рада державна з адміністративного судочинства (жовтня 2022 року) залишили цю відмову в силі, після чого вона набула статусу остаточної.
Правова позиція Суду
Суд відтворив усталені принципи практики у справах возз’єднання сім’ї, викладені у справі Jeunesse v. the Netherlands [ВП] і повторені у M.A. v. Denmark [ВП], § 131–132: держава має право контролювати в’їзд іноземців на свою територію; стаття 8 Конвенції не покладає на державу загального обов’язку визнавати вибір подружжям країни для спільного проживання чи автоматично дозволяти возз’єднання сім’ї на своїй території; обсяг позитивного обов’язку держави варіюється залежно від конкретних обставин і підлягає справедливому балансуванню інтересів заявника та суспільства, з урахуванням фактичного розриву сімейного життя, наявних зв’язків із державою, існування непереборних перешкод для проживання сім’ї в країні походження та міркувань імміграційного контролю.
Суд окремо визнав, що, попри невизнання поліганного шлюбу нідерландським правом, між заявником і п’ятьма дітьми від другого й третього шлюбів існує «сімейне життя» у розумінні статті 8 Конвенції — сам факт невизнання форми шлюбу державою не виключає визнання сімейного зв’язку між батьком і дитиною. Водночас, оцінюючи межі розсуду держави, Суд надав вирішального значення тому, що заборона поліганії діє без винятків у всіх державах-членах Ради Європи, що, на його думку, свідчить про існування «сильного європейського консенсусу» з цього питання; це, за висновком Суду, виправдовує надання державам-членам широкого розсуду в питанні про те, чи дозволяти возз’єднання батьків із дітьми, народженими від поліганних шлюбів.
Застосовуючи ці принципи до обставин справи, Суд взяв до уваги: свідому відмову заявника від запропонованої йому можливості легалізувати ситуацію через розлучення з однією з дружин, здійснену з розумінням наслідків такої відмови для дітей; відсутність у дітей будь-яких зв’язків із Нідерландами, крім самого заявника, оскільки вони ніколи не бували в цій країні; стабільне середовище проживання дітей у Туреччині з їхніми матерями, з доступом до освіти й медичного обслуговування за тимчасовими посвідченнями захисту; збережену можливість підтримувати контакт і відвідувати дітей, якою заявник фактично користувався; і відсутність доведеної особливої — не лише фінансової — залежності дітей від заявника. З огляду на це Суд визнав оцінку, здійснену нідерландськими органами, такою, що забезпечила справедливий баланс між правом заявника на повагу до сімейного життя та інтересами держави в дотриманні публічного порядку й належному здійсненні імміграційного контролю, і не встановив порушення статті 8 Конвенції.
Значення справи
Значення рішення для практики полягає передусім у доктринальному висновку про існування «сильного європейського консенсусу» щодо заборони поліганії як самостійної підстави для розширення меж розсуду держав у спорах про возз’єднання сім’ї — навіть тоді, коли безпосереднім предметом спору є не визнання самого поліганного шлюбу, а право дітей від такого шлюбу на возз’єднання з батьком. Це рішення посилює позицію держав-учасниць Конвенції в аналогічних спорах і одночасно звужує можливість заявників спиратися на аргумент про те, що діти не повинні відповідати за форму шлюбу батьків, як самостійну підставу для подолання відмови у возз’єднанні. Водночас Суд підтвердив і протилежний за напрямом висновок: невизнання державою форми шлюбу саме по собі не виключає констатації існування «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції між батьком і дитиною від такого шлюбу — розмежування, що має самостійне значення для інших категорій спорів за участю дітей від шлюбів, не визнаних національним правом. Оскільки рішення на момент підготовки цього матеріалу не є остаточним, не виключається звернення сторони до Великої палати в порядку статті 43 Конвенції.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Місце прав дитини в практиці Європейського суду з прав людини, особливі гарантії захисту: суддя Павло Пархоменко — розбір принципів, якими ЄСПЛ керується при зважуванні найкращих інтересів дитини проти інтересів батьків і держави, застосованих і в цій справі.
- Найкращі інтереси дитини як ключовий елемент системи правосуддя, дружнього до дитини: адвокат Гретченко — доктринальний аналіз принципу найкращих інтересів дитини, який Суд, за власним застереженням, не розглядає як «козирну карту» в спорах, подібних до цієї справи.
- Обов’язки держави за Конвенцією про захист прав людини та відповідальність за їх невиконання: суддя ВП ВС Гудима — розмежування позитивних і негативних обов’язків держави за Конвенцією, категорія, у межах якої Суд оцінював дії Нідерландів у цій справі.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.