Забезпечення судом належного захисту заявниці, яка мала порушення інтелектуальних здібностей легкого ступеня, обвинуваченій у вчиненні вбивства не порушує Конвенцію

Обставини справи

Заявниця у справі є громадянкою Словаччини, народилася в 1972 році, і нині
відбуває покарання у в’язниці в місті Левочі (Словаччина). Вона має порушення
інтелектуального розвитку легкого ступеня.

Справа стосувалася скарги заявниці на те, що кримінальне провадження, у межах якого вона була визнана винною в умисному вбивстві та засуджена до п’ятнадцяти років позбавлення волі, було несправедливим. Заявниця стверджувала, що стосовно її розумової відсталості не було вжито жодних заходів чи корегувань, і тому її права не були належним й ефективним чином захищені. Крім цього, вона скаржилася, що їй не було надано достатньо часу для вибору захисника, а її зізнання, дані в поліції, стали основою її засудження, хоча пізніше вона відмовилася від своїх показань.

24 жовтня 2009 року було порушено кримінальне провадження за фактом учинення вбивства, що за ступенем тяжкості є особливо тяжким.

25 жовтня 2009 року заявниці та іншій особі було пред’явлено обвинувачення
у вчиненні умисного вбивства, й суд за клопотанням слідчого призначив обом
захисників, оскільки вони в межах відповідного часу їх не обрали. Зі слів заявниці, про це клопотання вона не була обізнана.

Під час досудового розслідування заявниця в присутності свого захисника, зокрема, вказала, що розуміє пред’явлені обвинувачення, жалкує про скоєне і що була на місці вчинення злочину, проте пізніше вона відмовлялася від своїх свідчень і заперечувала вину.

Вироком суду від 11 січня 2011 року заявницю було визнано винною за вчинення
«особливо тяжкого» вбивства, вчиненого у співучасті разом з іншим
співобвинуваченим, і засуджено до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Суд установив, що оскільки обидва обвинувачені протягом усього провадження неодноразово змінювали свої показання, їхні заяви були ретельно проаналізовані та пов’язані з непрямими доказами, що не лишало жодного приводу для того, щоб інший обвинувачений неправдиво звинуватив заявницю. На думку суду, вина заявниці в основному доводилася показаннями співобвинуваченого, а також її неодноразовими зізнаннями слідчому, слідчому судді та експерту, в яких вона надала дуже детальний опис подій (які вона не змогла б повторити, якби не була на місці події) і які здебільшого відповідали показанням іншого співобвинуваченого; з огляду на те, що заявниця не могла навести причини подальших змін своїх показань, окрім як власний страх, суд
не використовував її подальші показання. Інші докази, зокрема записи телефонних розмов та деякі показання свідків, також вказували на вину заявниці, і висновки експертів не могли виключити можливість того, що жертву зарізали двоє людей Із посиланням на експертний висновок психіатра, який не встановив жодної психічної хвороби в заявниці, суд вважав, що порушення інтелектуального розвитку заявниці легкого ступеня фактично не може бути підставою для висновку про неосудність.

В апеляційній скарзі, поданій 28 січня 2011 року, заявниця оскаржила вирок,
аргументуючи тим, що було чітко доведено її відсутність на місці вчинення злочину; вона також скаржилася на те, що суд відмовився заслухати свідка захисту та що її права на захист були порушені через те, що її адвокат не зміг узяти участь у переговорах щодо угоди про визнання винуватості іншим співобвинуваченим.

3 травня 2011 року Апеляційний суд відхилив апеляцію заявниці як необґрунтовану на тій підставі, що вона надала лише власну оцінку доказів; вирок було змінено лише стосовно типу в’язниці, в якій вона мала відбувати покарання. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції зібрав необхідні докази, зробив правильні фактичні висновки та відповів на всі заперечення сторони захисту і що його висновки не були ні необґрунтованими, ні свавільними. Обвинувальний вирок обґрунтовано достатніми й переконливими доказами, зокрема досудовими показаннями іншого співобвинуваченого, наданими з дотриманням принципу змагальності, показаннями заявниці, зібраними в законний спосіб, та її повного і вільного зізнання; у зв’язку із цим
Апеляційний суд зауважив, що заявниця жодним чином не пояснила свій удаваний страх чи заявила про будь-яке насильство або його погрозу і що всі допити були проведені в присутності її адвоката. Суд також зазначив, що оцінка заявницею судових доказів була суб’єктивною та відокремленою від інших доказів, включаючи її власні показання; що жодні докази не ставлять під сумнів її вину, оскільки установлена хронологія подій та фізична відстань між відповідними місцями не виключали можливості того, що вона перебувала на місці злочину в момент вбивства; що відсутність на місці злочину її відбитків пальців та ДНК не доводила її відсутність там; що заява сестри заявниці не була достовірною і жодним чином не виключала присутності заявниці на місці злочину в момент вбивства.

12 серпня 2014 року Верховний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги
заявниці, зокрема, у зв’язку з тим, що він не був покликаний розглядати питання того, чи існує серйозна розбіжність між доказами та фактами, встановленими судами нижчих інстанцій. Верховним судом також було зазначено, що касаційна скарга може бути визнана прийнятною лише, якби було доведено, що заявницю було заарештовано 24 жовтня 2009 року і що поведінка органів державної влади негативно вплинула на її подальші заяви, чого в цій справі не було.

4 лютого 2015 року Конституційний суд відхилив скаргу заявниці як явно
необґрунтовану, встановивши, що вона лише оскаржує результат розгляду справи, а рішення національних судів базуються на вичерпних та переконливих аргументах і не мають ознак свавілля. Суд зауважив, що хоча заявниця неодноразово визнавала свою вину на стадії досудового розслідування, обвинувальний вирок базувався не лише на цьому визнанні, оскільки їй також були інкриміновані неодноразові зізнання іншого співобвинуваченого; пояснення суду щодо того, чому вони не повірили свідкам на користь заявниці, могли бути прийняті. Крім того, захисник заявниці, який брав участь на стадії досудового розслідування, ніколи не звертався за допомогою до експерта з причини стану її психічного здоров’я.

Посилаючись на пункт 1 та підпункти (а), (b) і (с) пункту 3 статті 6 і статті 17
Конвенції, заявниця скаржилася на несправедливість кримінального провадження щодо неї, яке не було адаптовано з урахуванням стану її психічного здоров’я; що вона не могла усвідомлювати обвинувачення й супровідні інструкції про процесуальні права і їй не було надано достатньо часу для вибору захисника й підготовки свого захисту. Також під час досудового розслідування вона була позбавлена належної правової і психологічної допомоги, а її зізнання, надане на досудовому розслідуванні, було використано як доказ, хоча пізніше вона його заперечувала й на її користь було надано низку доказів.

Оцінка Суду

Щодо стверджуваного порушення положень статті 6 Конвенції

Право особи, яку обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення,
на ефективний захист з боку адвоката, передбачене підпунктом (c) пункту 3 статті 6 Конвенції, є однією з основоположних характеристик справедливого судового розгляду. Національні органи влади повинні враховувати бажання обвинуваченого щодо його вибору юридичного представника, але можуть їх відхилити, якщо є відповідні та достатні підстави вважати, що це необхідно в інтересах правосуддя (див. Dvorski v. Croatia [GC], No 25703/11, пункти 79 та 81, з подальшими посиланнями, ЄСПЛ 2015). Своєчасний доступ до адвоката є важливою противагою уразливості підозрюваних, які перебувають під вартою, забезпечує основоположну гарантію від примусу та жорстокого поводження поліції з підозрюваними і сприяє запобіганню судовим помилкам та досягненню цілей статті 6 Конвенції, зокрема в частині рівності прав органів досудового розслідування або прокуратури та обвинуваченого (див. Ibrahim and Others, п. 255, та Simeonovi v. Bulgaria [GC] [ВП], No 21980/04, п. 112, рішення від 12 травня 2017 року). Одним з основних завдань захисника під час перебування в поліції та на стадії досудового розслідування є забезпечення права обвинуваченого не свідчити проти самого себе та права зберігати мовчання (див. Beuze v. Belgium [GC], No 71409/10 [ВП], п. 128, рішення від 9 листопада 2018 року) (пункт 56 рішення).

З метою забезпечення практичності та ефективності захисту права на захисника,
права зберігати мовчання та не свідчити проти себе надзвичайно важливо те, щоб підозрювані про них знали. Отже, ЄСПЛ вважає, що право не свідчити проти себе, право зберігати мовчання та право на правову допомогу має особа, «обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення», у значенні статті 6 Конвенції, яка мала право бути поінформованою про такі права. Таким чином, підпункт (c) пункту 3 статті 6 Конвенції слід тлумачити як гарантуючий право особам, яких обвинувачують у вчиненні злочину, бути негайно проінформованими про зміст права на правову допомогу незалежно від їх віку, конкретної ситуації та того, чи їх представляє офіційно призначений захисник або захисник за власним вибором (див. Beuze, п. 129, та Simeonovi, п. 119, цит. вище).

Застосування цих принципів у справі

По-перше, ЄСПЛ зазначає, що в цій справі заявницю було притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення «особливо тяжкого» вбивства, яке згідно з національним законодавством вимагало обов’язкового залучення захисника. Відповідно до протоколу, поданого до ЄСПЛ, заявницю вперше допитали 25 жовтня 2009 року, приблизно через двадцять хвилин після прибуття до відділення поліції та після повідомлення про обвинувачення. Не є заперечуваним той факт, що заявниці під час першого допиту було надано професійну допомогу адвоката. Однак з огляду на її твердження їй не було надано можливості найняти адвоката за власним вибором, оскільки органи державної влади забезпечили її призначеним судом адвокатом, навіть не дізнавшись її позиції, а тому постає питання, чи було дотримано її свободу на отримання допомоги захисника за власним вибором (див. Dvorski, згадана в рішенні, п. 103 та далі) (пункт 61 рішення).

Слід визнати, що з матеріалів справи випливає, що клопотання слідчого про
призначення захисників як для заявниці, так і для іншого співобвинуваченого було сформульовано до того, як заявницю було повідомлено про обвинувачення
та її процесуальні права, й обґрунтовувалося поясненнями цього співобвинуваченого про відсутність у нього коштів для вибору адвоката. У подальшому суд назвав підставою для призначення адвоката заявниці те, що вона не обрала свого захисника на власний розсуд. Далі призначений судом адвокат був присутній, аби допомогти заявниці з найпершого її контакту з поліцією, оскільки він брав участь у допиті іншого співобвинуваченого, який відбувся раніше (пункт 62 рішення).

ЄСПЛ також зазначає, що згідно з офіційним протоколом заявниця після прибуття до відділення поліції була повідомлена про обвинувачення, включаючи інформацію про обов’язковість участі захисника в її справі та про право на вибір адвоката, протягом тридцяти хвилин після пред’явлення обвинувачення (див. пункт 8 рішення). Ні заявниця, ні адвокат, призначений їй судом, не висловили в той конкретний час чи пізніше будь-яких заперечень щодо свободи заявниці на вибір адвоката на власний розсуд чи щодо часу, необхідного для підготовки захисту. Навпаки, підписавши у присутності призначеного судом адвоката свою офіційну заяву, зроблену 25 жовтня 2009 року, заявниця підтвердила, що її було повідомлено про право на вибір захисника та надано час на консультацію з адвокатом до проведення допиту. Крім того, під час допиту заявниця зазначила, що вона не обрала адвоката через своє фінансове становище і погодилася на захист призначеним судом адвокатом. У зв’язку із цим ЄСПЛ особливо враховує той факт, що як заявниця, так і її адвокат підписали відповідний протокол
(пункт 63 рішення).

Таким чином, ЄСПЛ не може надати вагу твердженню заявниці про те, що її було
обмежено у праві на вибір захисника на власний розсуд (пункт 65 рішення).

По-друге, заявниця стверджувала, що органи державної влади мали вважати її вразливою особою, яка потребує особливого ставлення, а саме допомоги
професіонала або члена сім’ї, який би допоміг їй зрозуміти обвинувачення та повноцінно взяти участь у процесі (пункт 66 рішення).

У цьому контексті ЄСПЛ зазначає, що, оцінюючи вплив процесуальних недоліків на досудовій стадії на загальну справедливість кримінального провадження, він
повинен, серед іншого, перевірити, чи належала заявниця до вразливої групи
населення, наприклад, з підстав віку або розумової відсталості (див. Ibrahim and Others, п. 274) (пункт 67 рішення).

ЄСПЛ уже визнав, що проведення допиту у відділенні поліції є неминуче стресовою подією з точки зору підозрюваного (див. Doyle v. Ireland, No 51979/17, п. 85, рішення від 23 травня 2019 року). Це має важливе значення в цій справі, адже заявниця мала легкий ступінь розумової відсталості за результатами експертизи, проведеної в січні 2010 року. ЄСПЛ, однак, зазначає, що експерти дійшли висновку, що хоча заявниця мала низький ступінь розумової відсталості, що разом з емоційним переживанням та наслідками вживання алкоголю обмежувало її здатність контролювати свою поведінку, на момент подій вона не страждала від будь-яких психічних хвороб чи розладів і могла усвідомлювати свої дії та передбачати їх наслідки. Крім того, ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що вона була повнолітньою та освіченою, користувалася професійною допомогою захисника з найпершого допиту, під час якого підтвердила, що вона повністю розуміє зміст обвинувачення і не вимагає подальших пояснень. Окрім судового засідання 27 вересня 2010 року, під час якого були вжиті заходи, що дозволяли їй зрозуміти поставлені питання, заявниця не вказувала в протоколах проведення допитів та експертиз, що мала певні труднощі з усвідомленням своїх дій та вираженням думок (див. Beuze, п. 168) (пункт 68 рішення).

За цих обставин ЄСПЛ не вважає, що існували достатні вказівки, що вимагали від органів влади вважати заявницю особливо вразливою особою та вносити відповідні зміни (пункт 69 рішення).

З вищезазначених міркувань випливає, що ЄСПЛ a priori не має підстав
звинувачувати органи влади у визнанні досудових показань заявниці допустимими доказами. У цьому контексті він повторює, що заявницю було повідомлено про її право зберігати мовчання та не бути примушеною давати показання і що їй була надана професійна допомога адвоката з першого допиту в поліції. Хоча заявниця неодноразово заявляла національним органам влади, що її показання на стадії досудового розслідування не відповідали дійсності й були надані під тиском страху, і навіть стверджувала, що її примусили зробити самовикривальні показання, ЄСПЛ зазначає що матеріали справи не свідчать, що заявницю було піддано будь -якому примусу (пункт 70 рішення).

Отже, ЄСПЛ переконаний у відсутності недоліків на стадії досудового розслідування й законності отримання показань заявниці внаслідок застосування відповідного законодавства після інформування про процесуальні права та консультації з адвокатом. Тому не було жодних причин для виключення досудових показань заявниці з обсягу доказів та їх невикористання в суді. Крім того, рішення про допустимість цих показань не заважало заявниці оскаржити її в судах, що вона і зробила шляхом заперечення. З допомогою адвоката вона могла виступити і висловитись із запереченнями про обставини свого допиту, викликати свідків та робити будь-які заяви, які вона вважала потрібними для свого захисту. Проте суд пояснив невикористання наданих заявницею пізніше показань тим, що вона не могла адекватно пояснити їх зміну (пункт 72 рішення).

Розглянувши подання сторін у світлі вищезазначених принципів, ЄСПЛ вважає,
що не було доведено, що права заявниці на захист були безповоротно порушені або що її право на справедливий судовий розгляд було порушено. На його думку,
національні судові органи вжили всіх необхідних заходів, щоб забезпечити належний захист прав заявниці та відповідність кримінального провадження у її справі вимогам, викладеним у пунктах 1 та 3 статті 6 Конвенції (пункт 77 рішення). Таким чином, не було констатовано порушення пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції.

Висновок

Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Відсутність порушення пункту 3 статті 6 Конвенції.

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 24 червня 2021 року й набуде чинності відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.