Обставини справи
У 2002 році заявник, будучи громадянином України, був засуджений в Угорщині до довічного позбавлення волі з можливістю умовно-дострокового звільнення
від відбування покарання після відбуття 20 років покарання. У 2007 році він був
переданий Україні для відбування покарання. Українські суди визнали вирок,
ухвалений угорськими судами. З 2016 року до 2021 року українські суди відмовляли в задоволенні кількох клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на тій підставі, що заявник відбував покарання згідно із законодавством України, яке не передбачало умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від відбування покарання. Оскарження рішень заявником виявилося безуспішним. У вересні 2021 року Конституційний Суд України визнав положення Кримінального кодексу України щодо умовно-дострокового звільнення неконституційним, оскільки воно не застосовувалося до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Заявник скаржився на підставі статей 3 та 7 Конвенції. ЄСПЛ, опираючись на свою аргументацію у справі Petukhov v. Ukraine (no. 2), установив порушення статті 3 Конвенції. Ситуація із заявником не змінилась у зв’язку з ухваленням рішення Конституційним Судом України, тому що відповідні правила для здійснення умовно-дострокового звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не були встановлені. Суд також установив порушення статті 7 Конвенції: позбавляючи заявника реальної можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, національні органи влади замінили його початкове покарання, яке могло бути пом’якшене, на de facto та de jure непом’якшуване покарання у вигляді позбавлення волі і, як наслідок, змінили обсяг початкового покарання, завдавши шкоди заявнику шляхом застосування суворішого покарання.
Оцінка Суду
Рішення заслуговує на увагу, оскільки ЄСПЛ роз’яснив, що стаття 7 Конвенції
була застосовною, коли іноземне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути пом’якшене, було замінене органами влади держави з виконання вироку після передачі ув’язненого на покарання, яке не може бути пом’якшене. На думку ЄСПЛ, така заміна становить істотну зміну обсягу застосованого «покарання», що виходить далеко за межі звичайних заходів «виконання» «покарання», які б не підпадали під дію статті 7 Конвенції (Del Río Prada v. Spain [GC], §§ 83 та 89).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що зміна режиму умовно-дострокового
звільнення від відбування покарання як на національному рівні, так і в результаті
передачі ув’язнених належить виключно до сфери виконання покарання, що, як наслідок, виключає застосування статті 7 Конвенції (Kafkaris v. Cyprus [GC], § 142; Grava v. Italy, § 51; та Ciok v. Poland (dec.), § 34). Зокрема, в контексті передачі
ув’язнених ЄСПЛ підтвердив такий підхід у ситуації, де перспективи умовно-
дострокового звільнення від відбування покарання були менш сприятливими або відповідні правила були більш суворими в державі виконання покарання,
ніж у державі винесення вироку (Szabó v. Sweden (dec.), Csoszánszki v Sweden (dec.) та Müller v. the Czech Republic (dec.)).
Проте на відміну від зазначених справ, які стосувались умов надання умовно-
дострокового звільнення в державі, якій був переданий ув’язнений, у справі, що розглядається, ішлося про «недоступність» умовно-дострокового звільнення з точки зору законодавства відповідної держави.
Ключовим питанням аналізу, здійсненого ЄСПЛ, було те, чи відрізнялись у частині свого обсягу вироки, ухвалені іноземним судом першої інстанції, в результаті заміни покарання державою виконання покарання.
У зв’язку із цим ЄСПЛ учергове підтвердив принцип, викладений в Del Río Prada
[GC] (§ 89), стосовно того, що пункт 1 статті 7 був би позбавлений будь-якого
позитивного ефекту, якби його гарантії не поширювалися на заходи, спрямовані на перегляд чи зміну обсягу вироку, винесеного судом першої інстанції, ex post facto та на шкоду засудженій особі.
ЄСПЛ урахував, що непом’якшуване покарання у вигляді довічного позбавлення
волі та покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути пом’якшене, відрізнялися між собою в частині їхнього обсягу. Така різниця була достатньо значною, аби Суд установив невідповідність початкового вироку вимогам Конвенції (Vinter and Others v. the United Kingdom [GC], Petukhov v. Ukraine (no. 2)), тоді як останній вирок було визнано таким, що відповідає вимогам Конвенції (Hutchinson v. the United Kingdom [GC]). Таке розмежування підкреслює важливість реабілітуючої підстави, яка є центральною для європейської пенітенціарної політики.
Надалі ЄСПЛ наголосив, що тоді як угорське законодавство розмежовувало та передбачало покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути
пом’якшене, і непом’якшуване покарання у вигляді довічного позбавлення волі,
угорські суди прямо вказали про призначення заявнику покарання у вигляді
довічного позбавлення волі, яке може бути пом’якшене, а не про призначення
непом’якшуваного покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Після передачі заявника Україні спосіб, у який його покарання було замінено, зрештою змінив обсяг такого покарання, що зумовило зміну режиму, де умовно-дострокове звільнення стало зовсім недоступним. Отже, було встановлено, що стаття 7 Конвенції є застосовною в цій справі (і була порушена, про що зазначено вище).
Висновок
Порушення статті 3 Конвенції (заборона катування). Порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 10 листопада 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.